|
Є в Одесi чудовий етно- графiчний музей, боюся, що мало знаний в мiстi, позаяк вiддалений — на Пересипу, за адресою: вулиця Чорноморського козацтва, 9. Акцент експозицiї зроблено на iсторiї, звичаях та побутi українського козацтва. Засаднича установа, до якої належить музей, зветься так: мiжобласна громадська органiзацiя Чорноморський округ «Козацтво запорозьке».
САМЕ одна з «берегинь» цiєї спiльноти, майстриня народної ляльки й керамiки Оксана Долгiх (див. «ВО» за 17.12.2019) познайомила мене з громадським активом, пiсля того як я завважила багатство, навiть розкiш, любовно складеної етнографiчної колекцiї в примiщеннi, де ми мали бесiду, й сказала «берегиням»: одеситi й їх гостi мають знати!..
Риторичне питання, чи не так? А де ж пак. От признаюся: моє особисте ставлення до появи деiнде вусатих театральних козакiв у колоритному вбраннi було досить-таки скептично-гумористичним. Пам’ятаю, як кiлька рокiв тому, пiд час нашого редакцiйного дитячого конкурсу «Срiбна нота», я напосiлася на отакого лiтнього дядька-«полковника», — вiн, до речi, виступив одним з меценатiв конкурсу. Що, власне, мене бентежило й про що я розпитувалася? От ви, казала, взиваєте себе «полковниками», «отаманами», «запорожцями»... але ж це означає статус воїна, i ви маєте носити зброю, а хто вам її дозволить i на яких законних пiдставах? А позаяк ви не озброєнi, то якi ж ви «запорожцi»? I взагалi, що то значить «вiйсько запорозьке» за наявностi Збройних Сил України?..
Проте, як зважити на соцiально-психологiчний клiмат лихих 90-х, логiчна вiдповiдь проситься самохiть: звiдки й що взялося. В тi роки з-пiд нiг пострадянської людностi було вибито будь-яку iдеологiчну платформу (точнiше — загальна для всiх офiцiйна iдеологiя струхлявiла сама собою). Людину було позбавлено орiєнтирiв самоiдентифiкацiї. Не дивно, що з буремним пошуком сенсу iснування люди не забарилися: хтось шукав себе в релiгiї, хтось — в зверненнi до «корiння», в етнографiї й «нацiональнiй iдеї», i нечуваного поширення набули так званi реконструкцiї, або рольовi iгри. З одного боку, архаїка, якої неможливо було уникнути: з переглядом i переоцiнкою давно минулого; з другого — виразна карнавальнiсть свiтосприймання, притаманна часам гострої кризи. Iгри дорослих, але iгри поважнi, що їх приймали близько до серця, всерйоз. Козацтво — типова «реконструкцiя»...
При цьому зовсiм не обов’язково бути, так би мовити, спадковим козаком. Коли непевний люд з усiх усюд приставав у XVI столiттi до вiйська запорозького, спадковостi не питали: був попит на iншi цноти. Отож, запишуся в козаки!..
...Генерал-отаман (!), голова ради старiйшин МГО «Чорноморський округ «Козацтво запорозьке» i, власне, засновник вищеназваної громадської органiзацiї Микола Филимонович Свинцицький «зрiзав» мене на раз, надавши скептику незаперечної рацiї-компромiса:
— Зброя, ви питаєте? Але ж ми в запасi. Нехай вам буде вiдомо, що десь дев’ять десятих складу нашої громади — колишнi вiйськовi. А указа про вiдродження козацьких звичаїв було видано ще за президентства Леонiда Кучми.
Йдеться про Указ Президента України «Про вiдродження iсторико-культурних та господарських традицiй Українського козацтва» вiд 4 сiчня 1995 року.
Їх спочатку двоє було, ентузiастiв: Микола Свинцицький i його давнiй друг, з яким разом служили ще з лейтенантiв ПВО у Херсонi: Алiм Миколайович Карвацький.
Свинцицький скiнчив вiйськову службу комендантом у Нiмеччинi, в Намбурзi, округ Галле, де служив у 1984 — 1989 роках, i вийшов у запас пiдполковником. Карвацький був свого часу в Одесi заступником командуючого корпусу ПВО. Отож, удвох вони запросили полковника Вiктора Михайловича Тимофеєва (нинi покiйного), заступника начальника вiйськового училища, «афганця», а також пiдприємця Олександра Петровича Шафiра, що нинi теж перебуває в свiтi iншому. Але естафету було кому передати...
Хутко знайшлися ще п’ять однодумцiв, i 9 березня 2001 року було зареєстровано Пiвденну паланку МГО «Козацтво запорозьке». Вже за рiк виникли фiлiї в Миколаєвi й Херсонi i тим самим перетвори ли паланку (бригаду) в округ. Тобто в мiжобласну громадську органiзацiю «Чорноморський округ «Козацтво запорозьке»».
Але ж завважте прiзвища новiтнiх запорожцiв. Отак же було i в часи, що передували Богдану Хмельницькому: Сiч була правдивим iнтернацiоналом, об’єднаним вiросповiданням i вояцьким кодексом, — етнiчної приналежностi не питалися, i отак, поступово, складалася суто українська iдентичнiсть.
От i у Миколи Филимоновича прадiд, що жив на Волинi, був управителем у маєтку Пiлсудського. Поляк. Обидва дiди загинули у Велику Вiтчизняну. Батьки — волинськi селяни, село Хорлупи пiд Луцьком. «Мамин брат служив в армiї у Шепетiвцi, — згадує почесний отаман Свинцицький, — i, як я його вiдвiдував, менi, хлопчаку, запала думка стати офiцером. Отож, i скiнчив Ярославське вище зенiтно-ракетне училище у 1971 роцi».
...Чим займалося в Одесi новiтнє козацтво? Хоча, може, не таке вже й новiтнє: у деяких козакiв громади, з гордiстю зауважив менi Свинцицький, збереглися родиннi метрики, виданi ще за царицi Катерини Другої. Отже, засадою дiяльностi органiзацiя поставила виховання молодi: гуртки боксу, парашутного спорту, бойового гопака; мiшаний хор. I створення унiкального Музею iсторiї розвитку українського козацтва на Одещинi!
Микола Филимонович Свинцицький виступив органiзатором, меценатом i забудовником храму Покрови Пресвятої Богородицi в житмасивi Котовського, на Десятiй лiнiї, на вулицi Курськiй, 67, — церква ще добудовується, але вже править службу отець Олександр Фiлiпов; збудував почесний отаман, за власний кошт i внески однодумцiв, i храм Миколи Чудотворця на вулицi Восьмого Березня, що на Ярмарочнiй; служить у храмi отець Михайло Кушнiр, а iкони й живопис виконав художник Iван Божєв, болгарин.
Таке питання я поставила щонайперш почесному отаману, а потому й iншим, з ким мала зустрiч в музеї. А й справдi: полишимо за кадром подiї iсторiї, вона складна, драматична й неоднозначна, але ж якi, власне, суто психофiзичнi складовi призводили до драм та складнощiв протягом iсторiї? Козацтво — непересiчне психологiчне явище, навряд чи можна тут навести свiтовi аналоги...
«Козак — передусiм вiльна, незалежна людина, — вiдповiв Микола Свинцицький. — Ми у своїй дiяльностi спираємося на заповiданий конституцiйний лад, тобто на традицiю укладення колегiальних домовленостей по всiм питанням. Козацтво — це життя на кордонi й охорона кордону. Сучасне козацтво — це засади патрiотичного виховання дiтей, виховання в повазi до iсторiї предкiв. Це пiдготовка хлопцiв до вiйськової служби: вiдомо, що хто не годує власну армiю, годуватиме чужу. Це навернення до основ духовностi».
«Люди, що жили на кордонi, де вступали в жорстке протирiччя iнтереси рiзних i ворожих держав, цi люди мали захищати свої родини i не мали на кого покладатися, — так розвинув думку Сергiй Шпак. — Володарi далеко, а з ворожими лавами ти сам на сам. Це увiйшло у геном: iндивiдуалiзм i бунтарство. Навiть придавленi сiмдесятьма роками тоталiтарного гнiту, цi якостi вийшли назовнi, як тiльки режим сконав. Почуття справедливостi, вимогливiсть до владних осiб — це питомi риси козацтва».
...Сергiй Шпак — з 2015 року обраний головний отаман Чорноморського округу «Козацтво запорозьке». I з 2010 року директор Музею iсторiї розвитку українського козацтва на Одещинi; передував Сергiю на посадi директора Музею кошовий отаман Алiм Карвацький.
Як пристав Сергiй до козацтва? Бо, як то кажуть, «в миру» вiн — лiкар-стоматолог i викладач Одеського медунiверситету, кандидат медичних наук. Переймався проблемами екологiї, очолював громадську органiзацiю «Зелена мрiя», отож його й запросили очолити вiдповiдний пiдроздiл у козацькiй громадi. Став отаманом екологiчної сотнi. Патрулювали гуртом узбережжя, проводили акцiї зi звiльнення схилiв вiд смiття, залучали до цього школярiв i студентiв, створили сайт «Зелена мрiя».
У 2010 роцi Сергiй Шпак очолив молодiжну паланку Козацтва запорозького.
А як, власне, було зiбрано таку багату музейну експозицiю? Перше, що впадає в око, два великих скульптурних портрети: отамана Чорноморського козацького вiйська Антона Головатого (клопоту котрого запорозьке козацтво, лiквiдоване як iнституцiя iмператрицею Катериною, завдячує тим, що iмператриця ж пожалувала колишнiй Сiчi землi Кубанi у довiчне володiння); i отамана Захарiя Чепiги. I щось, знаєте, рука скульптора нiби знайома... егеж: та це роботи знаного одеського майстра Петра Кравченка (1926—2010)!
Щодо предметiв ужитку, витворiв народного декоративно-прикладного мистецтва... то, вiдай, не було б щастя, так нещастя допомогло. Сумно про це казати, але село занепадає. Школи закриваються. От Музей козацтва i взяв на баланс кiлька шкiльних музеїв Подiлля. Почасти викупили експонати, почасти хтось i дарував: килими, вишиванки, глечики.
I тут козаки добрим словом згадують Героя України, колишнього начальника Одеського морського порту, вiдомого мецената Миколу Пантелеймоновича Павлюка: багато доброго зробив для козацької громади, для облаштування Музею — i ремонтом будинку, i коштами; i профспiлка портова допомагала.
Але ж оцi строї, iсторичний костюм у комплектi на манекенах, — це звiдки?! А це нашi «берегинi» сами шиють, за старовинними викрiйками. Щороку — один костюмний комплект: бо витрати на таку реконструкцiю складають вiд 1000 до 10000 гривень! Це, якщо вже з чоботами, з пряжками. Щось на Старокiнному ринку майстри знаходять, щось в Iнтернетi купують. Є серед наших козакiв вправнi костюмери-реконструктори: Олег Ровнер, iсторик; Сергiй Шеменков, який ще й створив як красний маляр серiю картин на козацькi теми; професiйна кравчиня й швачка Iнна Шумко; чоловiк її Ярослав Шумко.
Лiнiя родичiв мами Сергiя Шпака походить з села Троїцьке Любашiвського району. Там козачi села поруч: Козачий Яр, Коханiвка, де на козацькому цвинтарi поховано дiда. Носить родина прiзвище: Панченки, — i є родинний переказ, аж що там вам тi мексиканськi серiали. Кажуть, що колись панське подружжя, якому належали тi землi, було бездiтне i дуже тим печалилося. I тут прапрабабуся Сергiя народжує синочка — i немовля попадає в неймовiрний фавор у панiв, виховується в маєтку, а як вирiс хлопець, то його поставили пани управителем, — отож, був у селi поголос, що нiбито був то панський синок. Звiдси й прiзвище: Панченко. Як революцiя почалася, поїхав якось управитель до робiтникiв у поле, та й не вернувся...
А батькiвський рiд Сергiя — з Кодимщини, з Подiлля, i Шпаки таки справдi — козацького роду.
Пережили дiди-прадiди страшний Голодомор, з випадками людожерства: бабуся Ольга, що з Троїцького, 1929 року народження, розказувала. Батько її мав рiдкiсний на той час фах: шофера, — i завдяки цьому родина вижила, бо отримував за працю буханець хлiба, а так — i горобцiв їли, й лободу, й «жерделi» — дикi абрикоси.
До речi, каже Сергiй, там у Троїцькому церква стоїть мало чи не з наполеонiвського нашестя. А ще Сергiй Шпак очолює козацьку акцiю «Пiднiмемо батькiвськi хрести», з експедицiями по старовинних кладовищах: у селах Маринiвка, Ковалiвка, Кубанка, Iллiнка, — це Мiжлимання Бiляївського району. I дуже шкода, що одеськi музеї, маючи внутрiшнi дворики, досi не пiдтримали цю iнiцiативу, — була ж свого часу вiдповiдна пропозицiя i з боку нашої газети...
«Менi, — оповiдає козацький майстер Iгор Чалигава, — довелося спiлкуватися зi справжнiми козаками, коли деякий час, у 90-х, жив у Ростовi-на-Дону. Всього було: i «ряженi» траплялися, i справжнi, навiть нащадки козакiв зi станицi Вешенської. На Кубанi бував я не раз, теж по станицях їздив. Зараз я в козацтвi — керiвник пiдроздiлу народних мистецтв. Тут i координацiя, i фестивальнi заходи».
...Знов-таки: прiзвище! Предки Iгора по батькiвськiй лiнiї — грузинськi. Цiкаво, каже Iгор, що одного разу трапилося йому прочитати про рiдкiсне явище — «менгрельських козакiв».
А зi сторони материнської — родина Головiних з Керчi; бабуся по матерi носила прiзвище Щасна i походила з Чернiгiвщини.
I дуже до душi прийшлася власне тема вiдтворення iсторiї, отi вищезгаданi iсторичнi реконструкцiї. Тут стало в пригодi й захоплення керамiкою: Iгор має досвiд гончарного круга, але... коли б ви знали, що то може сучасна «цифра»!
Справа в тiм, що Iгор Чалигава — спецiалiст з керамiчного 3D-друку: так, нинi керамiку «друкують». Робиться це на першiй в Українi i вже знанiй, зокрема, в Майамi (на мiжнароднiй виставцi) фабрицi «Кwambio», що її започаткував Володимир Усов, автор багатьох проектiв з комп’ютерного забезпечення, нинi — голова Космiчного агентства України.
Керамiчна майстерня у Iгора — вдома. Разом з дружиною, Оксаною Долгiх, виробляють i традицiйний, i фантазiйний посуд. Об’ємна форма створюється з тонких послiдовних шарiв порошку, у спосiб електронної програми, а потому — випал.
Оце як будуть в Одесi справляти Масляну (вона ж — Масниця, абож Сиропуст, абож Колодiй), то, гадаю, неодмiнно вiзьме участь в народних карнавалах Iгор Чалигава зi своїми учнями й витворами!
...А побачити чудовий Музей iсторiї розвитку українського козацтва на власнi очi я вам щиро раджу! Краса, вона й є краса. Майстернiсть — то майстернiсть! Музей працює по суботах i недiлях з 11.00 до 14.00. Сергiй Шпак дав i контактного телефона: 050-510-92-86. Вiн влаштує вам i вашим дiтям захоплюючу екскурсiю!
За двi трамвайнi зупинки вiд Музею — улюблена бiблiотека: фiлiя № 23 Централiзованої мiської бiблiотечної системи для дiтей. Ще як була я в музеї на зустрiчi з «берегинями», зателефонувала зненацька завiдувачка, Оксана Саленко, i, дiзнавшись, де сиджу, радiсно вигукнула: «Та то ж мої найактивнiшi читачi й помiчники!». То чому б не розпитатися про таку дружбу?
...В затишнiй бiблiотецi — ремонт на другому поверсi (див. «ВО» за 26.11. 2019). «Нове освiтлення, новi електрична мережа й розподiльний щит, нова пiдлога, утеплення стiни зовнi, реставрацiя автентичних старовинних залiзних сходiв i дерев’яних дверей», — хвалиться перспективами заклопотана, проте радiсна Оксана Анатолiївна.
Над книжковими полицями — двiйко «мультяшних» козакiв, рiзьблених з пенопласту й розмальованих: творчiсть читачки на ймення Катря.
«Сергiй Васильович Шпак i його син Микита — нашi давнi друзi й читачi, — захоплено розповiдає Оксана. — Сергiй якось вперше завiтав до нас на виставку з нагоди Дня Незалежностi. Як ми одне про одного довiдались? Бiгме, не згадаю, це вже лiт сiм минуло, — певно, по сарафанному радiо. От вiн приїхав... та й з нами зостався. Ялинка новорiчна була потрiбна — принiс нам здоровенну! Нас, бiблiотекарок, i наших юних читачiв часто запрошує i у свiй Козак-центр, i на шкiльнi заходи. А дивiться, яке шикарне видання подарував нашiй бiблiотецi до її 60-рiччя у 2013 роцi: iлюстровану книжку з iсторiї «Лицарство козацьке». Пiд час наших святкових заходiв ми користуємось експонатами з козацького музею.
Сергiй Шпак нам i на наших Бук-фестах допомагає: i вбрання дає, i з дiтьми разом виступає, i хора козацького приводив».
А ще є серед козакiв, каже завiдувачка фiлiєю, Олег Петрович Чирков: оце нинi вiн отримав чорного пояса з хортингу. Що це таке? Енциклопедiя повiдомляє: рiзновид спортивних двобоїв, створений в Українi. «Хортинг позицiонується не тiльки як бойове мистецтво, а i як система комплексної фiзичної пiдготовки, самовдосконалення, морального, духовного та культурного виховання... Слово «хортинг» походить вiд назви острова Хортиця, де розташовувалася Запорiзька Сiч. У 2009 року Мiнiстерство України у справах сiм’ї, молодi та спорту офiцiйно визнало хортинг як вид спорту».
Отже, Олег Чирков дiлиться набутою майстернiстю з читачами фiлiї № 23: тренує дiтей на бiблiотечному подвiр’ї. А ще — бере активну участь у Бук-фестах. Та що там: нашим бiблiотекам гостро бракує чоловiчих рук, то Чирков допомагав i стелажi, й книжки при потребi переносити. В заходах сезонного бiблiотечного табора, пiд час канiкул, виступає i як актор, i як член жюрi. «Привертає до нас i читачiв, i цiкавих дiтям людей, — каже Саленко, — i вмiє сам викласти дiтям будь-якого урока в доступнiй формi. От зима насуває — Чирков навчає дiтей, як правильно впасти в ожеледь, щоб себе не пошкодити; вчить, як ухилитися, коли в тебе хочуть вирвати мобiльного телефона».
«А Сергiй Буртненко, козак! Теж читач цiєї бiблiотеки разом з сином. Удвох з Чирковим дає уроки малої акробатики у дворi. I, вiд спортивних вправ та до дитячих розвiдок: а як жили нашi прадiди? А тут вже й ми, бiблiотекарi, з нашим багатим книжковим зiбранням: маємо що до iсторичної освiти i для дiтей, i для дорослих».
А як тiшилися юнi вiдвiдувачi фiлiї в гостях — в Музеї iсторiї розвитку українського козацтва! Якi були екскурсiї, з вiдпочинком у козацькiй свiтлицi, та ще й пiд чай зi смаколиками! Про це могла б розповiсти i вчителька третього «а» класу СШ № 66 Тетяна Володимирiвна Шароварова, що входить до складу бiблiотечної ради: дуже затоваришував її клас з колом козацьким на Пересипу.
Що бiльшого: бiблiотечну раду при фiлiї № 23 очолює славний козак — Микола Миколайович Валицький, фотограф, журналiст, колишнiй лiквiдатор-чорнобилець. Ото невгамовна людина! До речi, його невеличкий нарис «Смерть ходила поруч» було вмiщено у номерi нашої газети вiд 26 квiтня 2016 року, до тридцятирiччя Чорнобильської катастрофи. Хто-хто, а вiн на власному досвiдi має що розповiсти прийдешнiм поколiнням...
Отож, не кажiть, що у нас на Пересипу — маргiналiї. Є чому навчатися i є з ким товаришувати!
Тiна Арсеньєва. Фото автора