|
Давно-давно, коли працював на суднах Чорноморського пароплавства і бував у різних країнах, я почав збирати візитні картки. У Радянському Союзі все було державне, і ні за Сталіна, ні за Хрущова, ні за Брежнєва ніхто гадки не мав про візитки. І лише у горбачовську перебудову, коли з’явилися всілякі кооперативи та приватні підприємства, ми довідалися, що таке візитні картки.
У загранплаванні, коли ми замовляли в різних портах бункер чи технічне постачання, і до мене, як до старшого механіка, приходив представник якоїсь компанії, він обов’язково вручав візитку. На візитівці була назва фірми, прізвище пред’явника та номери телефонів. Так зібралася ціла колекція візитних карток. Всі вони були різними мовами: англійською, німецькою, французькою, іспанською, китайською, японською. Свою колекцію я відніс до Одеського музею морського флоту. Там зраділи, бо зібрані мною візитні картки показували зв’язок Чорноморського пароплавства з усім світом. Але незабаром у музеї сталася пожежа. Унікальні експонати — моделі суден, старовинні морські документи та інші цінності, зібрані музеєм, згоріли. Згоріла й моя колекція.
Але одна візитівка у мене завалялася. Це була візитна картка японця, який обслуговував наше судно, коли ми приходили до порту Осака.
Теплохід «Аркадій Гайдар», на якому я працював, стояв на японській лінії. У цю країну ми привозили бавовну, марганцеву руду та вугілля. Вугілля вантажили у Маріуполі (тоді він називався Жданов), руду — у Туапсе, а бавовну — в Одесі. ЇЇ привозили в одеський порт у стосах із Середньої Азії. В Японії ми вивантажувалися в Нагасакі, Кобе, Йокогамі, але найчастіше — в Осаці. Коли приходили до цього порту, на причалі, вийшовши зі своєї машини, нас зустрічав обслуговуючий агент. Звали його Торізуко-сан.
У радянських портах, коли ми поверталися із закордонного рейсу, нас зустрічав натовп митників та прикордонників. Оформлення приходу тривало кілька стомлюючих годин.
А в Осаці, як і в інших японських портах, нас зустрічала лише одна людина. Він заходив до капітана, запрошував мене, як старшого механіка, питав, скільки на борту палива та прісної води, дивився надані капітаном суднові документи, складав акт приходу і йшов. Після чого починалося вивантаження.
І ще дивувало, що вантажники, що приїжджали вранці, перед тим, як піднятися на судно, робили на причалі фіззарядку. Працювали одну зміну. О п’ятій годині приїжджали за ними автобуси, вантажники скидали брудний одяг, його підбирали жінки, що приїхали в автобусі, і видавали вантажникам усе чисте. І на відміну від наших портів, порти Японії були відкриті. Вечорами на причалах можна було побачити людей, які ловили рибу, біля машин бігали діти, а їхні матусі готували тут вечерю.
Торізуко-сан, який зустрічав нас в Осаці, розмовляв російською мовою. Він закінчив слов’янський факультет Токійського університету. Одного разу він зайшов до мене в каюту з якогось питання і, побачивши збірку оповідань Джека Лондона англійською мовою, що лежала на письмовому столі, взяв книгу і почав вголос її читати. Так я дізнався, що Торізуко-сан володів ще й англійською.
Наступного разу, прийшовши до мене, приніс збірку дивовижних японських хоку. То були філософські притчі. Одне з них наведу:
Дивлюся — опалий лист
Знову злетів на гілку
То метелик був.
Не всі хоку були зрозумілі. Торізуко-сан пояснював їхнє значення. Так я потоваришував із нашим агентом, який незабаром мене порадував. Поясню, як. Вийшовши в Осаці у місто, я побачив довгу чергу. У Радянському Союзі до черг давно звикли — у черзі доводилося стояти за хлібом, за якимись консервами, за милом — буквально за всім. Але черга в Японії з її достатком в магазинах — це було дивно. Дійшовши до початку черги, я зрозумів, у чому річ. Японці стояли за квитками на зірку світового балету, що прилетіла до цієї країни, Майю Плісецьку. Вона виступала у Токіо, а тепер у Осаці.
Коли я розповів про це своєму японському другові, він нічого не відповів, але наступного дня приніс мені квитки до театру. Так в Осаці я побачив у виставі «Кармен-сюїта» на музику композитора Родіона Щедріна, чоловіка Майї Плісецької, нашу блискучу балерину.
Візитки, про які я почав писати цю статтю, нагадували мені не лише країни, де бував, а й таких цікавих людей, яким був Торізуко-сан. Він мені розповідав, що коли йшла російсько-японська війна, його дід був військовим моряком. У травні 1905 року він брав участь у битві біля острова Цусіма, де японська ескадра під командуванням адмірала Того розгромила російську ескадру, яка йшла з Балтики навколо Африки на Далекий Схід на допомогу заблокованим японцями російським кораблям у Порт-Артурі. Багатьох російських моряків, розгромлених при Цусімі, японці взяли в полон. Лише через кілька років вони були відправлені на батьківщину.
Після рейсів на Японію «Аркадій Гайдар» був поставлений на канадську лінію. Я дізнався про це в Осаці і сказав своєму другові, що ми більше не побачимось. Наступного дня перед нашим відходом він приніс на згадку фарфорову статуетку японки в національному одязі — кімоно.
Прощаючись, ми обійнялися. Коли вийшли в море, я піднявся з машинного відділення на палубу. І так як був вечір, став дивитися на вогонь портового маяка, що віддаляється. Дивився, поки він не зник за обрієм. Немов поставив крапку.
Аркадій ХАСІН