|
Редакція газети «Вечірня Одеса» звернулася до мене з проханням написати спогади до 10 квітня — Дня визволення Одеси від фашистських загарбників. Переживши роки фашистської окупації нашого міста, я неодноразово писав на цю тему. Але коли сів за чергову статтю, в пам’яті почали спливати нові й нові подробиці страшних років в історії рідного міста і того радісного дня — звільнення з нацистського концтабору радянськими військами. Наринули спогади…
Концтабір, в якому ми знаходилися, як євреї, був розташований недалеко від річки Буг. Вже в середині березня 1944 року почули віддалений шум артилерійської канонади. Він все наростав. І незабаром повз наш концтабір потягнулися німецькі війська, що відступали. На нас, які вижили дивом у цьому концтаборі, вони не звертали жодної уваги. Їм було не до нас. Якогось дня зникли поліцаї, що охороняли в’язнів коцтабору. Зник комендант — румун.
А невдовзі ми побачили наших визволителів — солдатів Червоної армії. Сталося це 28 березня 1944 року. Війська наступали на Одесу. І ми втрьох — я, мати і сестра, обірвані, брудні, в постолах, набитих соломою, взутих на босі ноги, пішли слідом за військами, що наступали на Одесу. Після довгих років окупації та пережитих жахів того часу — ми були вільні! Вільні!
І це почуття, незважаючи на голод, надавало нам дивовижних сил. І ми йшли, не помічаючи втоми. Повз нас пролітали наші визволителі. Ішов могутній потік військ, що наступали на Одесу. Нас обганяли потужні артилерійські вантажівки, «Студебекери», до яких було причеплено гармати, а в кузовах сиділи солдати, проносилися танки.
А ми йшли, йшли, аж поки в якомусь українському селі не впали від втоми. До мами підійшла жінка та запитала: «Оце ваші діти? Ідіть до мене — я їх нагодую». Я й досі пам’ятаю смак того молока та селянського хліба, який дала нам ця жінка.
Одесу звільнили 10 квітня 1944 року. А 12 квітня ми увійшли Херсонським узвозом до нашого рідного міста. Важко передати ті почуття, які зазнали, йдучи рідними вулицями. Багато будинків було зруйновано, у повітрі пахло гаром і порохом — запахом недавніх боїв. На кожній хаті писалося: «Перевірено! Мін немає!». Це була робота саперів. Люди, які зустрічалися нам на рідних вулицях, усміхалися, а одна жінка, зрозумівши, хто ми і звідки йдемо, підбігла і почала цілувати нас, обливаючись сльозами. Ось такою була зустріч зі звільненою від фашистів Одесою.
І думаючи сьогодні про нову страшну війну, яку розв’язала Росія проти України, я мрію про той день, коли настане тиша, і люди, святкуючи новий мирний день, обійматимуться, не соромлячись щасливих сліз.
Аркадій Хасін