|
|
   |
Рецензована книга літературознавця В. Полтавчука «Неминущість минулого» має три розділи, які об’єднані наскрізним мотивом пам’яті.
У кожному із розділів цей мотив набуває своєрідності, що зумовлюється жанровою специфікою уміщених матеріалів. Так, наприклад, перший розділ склали статті, присвячені історичній та історико-біографічній романістиці, яка, як слушно наголошує дослідник, виконує важливу місію збереження історичної пам’яті народу.
Такий наголос зроблено, зокрема, у статті «Романний образ нашого першокнязя», де розглядається перший і поки що єдиний в українській літературі роман про князя Кия («Князь Кий» В.Малика). «Почасти таку ситуацію, — зазначає В.Полтавчук, — можна пояснити мізерною кількістю документальних свідчень, які стосуються джерел нашої державності. Обмаль документального матеріалу обумовлює специфіку і ускладнює завдання художнього освоєння того історичного минулого, «що віддалене від нас глухою стіною забуття». Осягнення письменником прадавньої доби уподібнюється, за словами Д. Міщенка, чиї судження ґрунтуються на власній творчій практиці, «пошукам підземної ріки, існування якої угадується, виявлення конче потрібне, а доступ неможливий». Таким ось «пошуком підземної ріки» можна вважати і роботу В. Малика над романом «Князь Кий».
Проаналізувавши роман, з’ясувавши особливу роль вимислу у реалізації творчого задуму, В. Полтавчук зазначив: «Дуже можливо, що вже у недалекому майбутньому появиться інша романна версія доби Кия. Підставою для такого припущення служить той факт, що через десять років після видання твору В. Малика відомий історик М. Брайчевський опублікував ґрунтовну розвідку «Легенда про Кия», у якій реконструював біографію нашого першокнязя. Цю наукову реконструкцію, яка вражає численними, досі невідомими фактами, якій притаманне таке бажане для нас датування багатьох важливих подій, можна образно порівняти з очищенням криниці від намулу. На дні уже блищить вода...
Чи знайдуться серед наших романістів спраглі — покаже час. Бажано, щоб найближчий».
Заключною фразою цитати підкреслена думка про необхідність подальшого розвою вітчизняного історичного роману, про освоєння його творцями тих сторінок минулого, яким досі приділялася недостатня увага.
Своєрідного розвитку ця думка набула у статті «Український історичний роман XXI століття: спроба літературознавчого прогнозу», де автор дійсно зробив спробу «зазирнути» у майбутнє даного жанрового різновиду. Відзначивши важливу роль історичного роману у процесі самоідентифікації українського народу, дослідник наголосив, що потреба у романі про минуле «залишиться життєво необхідною і в XXI столітті, оскільки Україна перебуває лише на початковому етапі державотворення, а процес консолідації нації відбувається, внаслідок різних обставин, аж надто уповільнено, зазнає активної протидії з боку як внутрішніх, так і зовнішніх сил. Отже, виховна місія історичного роману триватиме, хоча її мета у другій половині двадцять першого століття, внаслідок природних демографічних процесів і за умови існування України як незалежної держави, дещо видозміниться».
Очевидним сьогодні є те, що лише час потвердить або, навпаки, спростує прогнози літературознавця, які стосуються особливостей творення історичного роману, розширення його тематичних і географічних обріїв, осягнення ним цілинних пластів вітчизняної минувшини. Так само очевидним і незаперечним є сьогодні твердження дослідника про те, «що і в XXI столітті ми будемо вглядатися у криниці минулого, щоб побачити небо сучасного і майбутнього».
Інші виміри мотиву пам’яті притаманні другому розділу книги, де зібрані матеріали, які є штрихами до портретів відомих наших земляків — літературознавців Василя Фащенка і Євгена Прісовського та прозаїка Івана Григурка. Зосередивши увагу на творчій спадщині передчасно померлих авторів, дослідник виокремив те, що становить собою непроминальний внесок кожного із них у літературу і науку про неї. Промовистим, з огляду на зазначене, є висновок, яким завершується стаття «Ріка, що єднає століття»: «Наукова спадщина Василя Фащенка — це, образно кажучи, ріка, яка і після смерті вченого має чіткі обриси на літературознавчій карті України. Русло у неї глибоке, не замулене, їй не загрожує обміління і забуття. У вітчизняній науці про мистецтво слова вона єднає століття — двадцяте і двадцять перше.
Віриться, що єднатиме і наступні».
Неминущість минулого стверджується і в спогадах В.Полтавчука, які склали третій розділ рецензованого видання. Тут автор розповідає про свої зустрічі, розмови, взаємини з людьми, підтримка яких багато важила для нього на життєвому шляху. Згадуючи, наприклад, своїх університетських учителів — відомих професорів Григорія Андрійовича В’язовського, Івана Михайловича Дузя, Андрія Володимировича Недзвідського, Арнольда Олексійовича Слюсаря, Василя Васильовича Фащенка, автор книги веде мову передусім про їхні неперебутні уроки — фахові і моральні. Це були уроки громадянськості, уроки людяності, без засвоєння яких, як стверджує В. Полтавчук, по-іншому склалася б не тільки його доля, а й доля тисяч інших випускників університетського філфаку.
Зі щирою повагою і непідробним смутком згадує автор книги письменників Івана Гайдаєнка, Івана Рядченка, Бориса Нечерду, Віктора Дзюбу, журналіста і літератора Володимира Шляхового. Зустрічі з ними, що мали місце у різні роки, дарували авторові споминів радість спілкування, підтримку, усвідомлення нерозривності зв’язку, який єднає покоління.
Отож, мотив пам’яті, який своєрідно розгортається у кожному із трьох розділів рецензованої книги, є багатовимірним та багатоаспектним і переконливо підтверджує думку про неминущість минулого.
Катерина Шпарло, студентка філологічного факультету ОНУ імені І. І. Мечникова