|
|
   |
Уривок з документальної повiстi «Вiйна i доля»
До 65-рiччя Перемоги у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi у видавництвi «Астропринт» вийшла книжка Б. Дуброва «Вiйна i доля». Пiдлiтком авторовi випало стати учасником партизанського пiдпiлля в Березiвцi у 1941—1944 роках. Про дiї Березiвської пiдпiльної органiзацiї, членом якої був Б. Дубров, i розповiдається у творi. До речi, книга вийшла напередоднi 80-рiччя вiд дня народження i 60-рiччя роботи в пресi ветерана української журналiстики.
Сiчень 1943 року в Березiвцi почався з сумної подiї. Хоч хiба досi їх не вистачало з головою? Та самогубство дочки колишнього голови колгоспу особливо болiсно вразило. Висока, струнка красуня викликала захоплення у будь-кого, хто її бачив. Пiсля евакуацiї батька дiвчина не з’являлася на вулицях без супроводу, бо одразу до неї чiплялися румуни-вiйськовi. Мама єдиної дочки, немов орлиця крилами, накривала її своєю рiшучiстю, i нахаби вiдставали.
Вдавалося. Аж поки не з’явився на нашому краю маленький, iграшково вертлявий жандарм Жан. На ньому був завжди старанно припасований жовто-зелений френч з великими накладними кишенями на правому i лiвому боцi пташиних грудей. Чоботи з їх прямими, а не гармошкою халявами слiпучо блищали. Найбiльше впадала в око величезна кобура на поясi, бiльша, мабуть, за самого цього жандармика. Весь час вештаючись вулицями, Жан i натрапив на березiвську красуню, супроводжувану лiтньою жiнкою.
Клацнувши закаблуками (румунськi вояки робили це надзвичайно артистично), жандармик пискнув:
— А презента актеле!
Жiнка зблiдла i спантеличено подивилась на румуна.
— Документ, документ, — пояснив Жан.
— У нас є паспорти вдома, — вiдповiла жiнка.
— Дом, дом? Аша, мерджем ла дом, — жестом показав дорогу жандармик.
Важко сказати, якою була розмова Жана вдома у колишньої головихи, наших слiв вiн майже не знав, зате пiстолетом розмахував управно, тож напевне насмерть залякав матiр красунi. В крайньому разi, вiдтодi часто його бачили на порозi жiнчиного будинку.
Вiд людей нiчого не приховаєш. Через кiлька мiсяцiв красуня, налякана незрозумiлою хворобою, звернулась в лiкарню. Пiшов поголос: «Сифiлiсом нагородив жандарм». Хотiла мама врятувати родину, вiддавши дочку на поталу, а вийшло, що занапастила. Красуня з вiдчаю повiшалась.
Ми у розмовах з людьми осмислювали страшну подiю, водночас згадуючи й сталiнградськi бої, в яких i нiмцям, i румунам було вже непереливки. «Буде й на нашiй вулицi свято!» — тихо мовила при менi тiтка Мотря Гусарка. Значить, не лише не забулися поширенi нами слова, а й серця зiгрiвають...
Пiсля кiлькаденної завiрюхи в ту пору до моєї зграї голубiв прибився голуб-поштар. Рожево-сiрий, iз помiтними здалеку наростами на короткому дзьобi, гострогрудий птах лякливо крутив головою i не звертав уваги на посипане пiд хатою пшоно, на яке накинулася моя зграя. Лише сутiнки зрушили поштаря з мiсця, разом з усiма голубами вiн, озираючись, ускочив до голубника.
Зловивши несподiваного, забороненого окупантами полохливого гостя, оглянув його. Сподiвався на якийсь сюрприз i не помилився. Пiд лiвим крилом побачив згорнутий, прив’язаний ниткою папiрець. «Дiстався, — писалося в ньому. — Вас теж чекають, обов’язково у кожушках i валянках». Оце i все. Микола (я з ним радився завжди, як i вiн зi мною) порадив прикрiпити записочку знову i «трухнути» поштаря.
Зробив це, коли через тиждень вiдлига з’їла снiг. Поштар шарпнувся, полетiв низом, потiм шугнув угору, покружляв над голубником i зник у пiвденно-захiднiй сторонi. Чи долетiв туди, звiдки його, без сумнiву, хтось брав у далеку й небезпечну дорогу помiж жандармських постiв, хто знає. Володимир Федорович висловив припущення, що то патрiот одного iз сiл Березiвського району зумiв дiстатися до Савранського лiсу, до партизанiв, з голубом за пазухою, ним i послав звiстку й пораду друзям-пiдпiльникам.
— Зiнченко теж живе думкою про Савранський лiс, все-таки в його хащах точно сховаєшся пiсля нападу на окупантiв, — додав наш керiвник. — Тiльки пробратися туди вдається одинакам, групи не проб’ються, їх переслiдуватимуть i знищать. Треба на мiсцi робити все можливе...
Я одержав завдання поновити свої вiдвiдини залiзничної будки колiйного обхiдника Владиненка, чоловiка бабусi Марiї. Невдовзi переконався: графiк щоденного руху дрезини з румунськими iнженерами-залiзничниками не змiнився, з Колосiвки до Раухiвки вони поверталися зараз, у сiчнi, вже як опускалися сутiнки.
Почувши результати мого спостереження, Дяченко залишився задоволеним. Я покликав за його дорученням уночi Василя Данилiшина. Вiн уже встиг заснути, i бабуся розбудила його. Вiд цiєї крайньої хати до Дяченко було метрiв триста, повернувся разом з Василем швидко.
Про що гомонiв Володимир Федорович з Василем, ровесником Миколи, невiдомо. Все зрозумiв за кiлька днiв. По Мiщанцi зашепотiли про те, що бiля Калаглiї хтось розiбрав залiзничну колiю, i дрезина з румунами, прямуючи з Колосiвки, полетiла з високого насипу, а румуни, офiцери-залiзничники, повбивалися.
— Молодець, Василь! — вигукнув Володимир Федорович при Миколi, Люсi й менi.
Бiльше — анi слова. Тим часом наша увага переключилася на iншу новину — збройну сутичку з виявленими жандармерiєю пiдпiльниками у селi Балайчуку. Усе завершилося розстрiлами i появою у Березiвцi численного загону сигуранцi — таємної полiцiї.
Пiд прикриттям нiчної темряви до Дяченка пробрався Євген Гусаков — той самий, якому Володимир Федорович передав радiоприймача. У центрi Березiвки, де мешкав, вiн бачив бiльше, що коїлося в останнi днi.
— Володю, оце востаннє прослухав зведення Радiнформбюро, — сказав Гусаков. — Нiмцi пiд Сталiнградом розгромленi, генерала Паулюса нашi взяли в полон, взятi в полон i рештки 6-ї гiтлерiвської армiї. Велика радiсть! А в нас тут загарбники в цей час розлютувалися до краю. Хапають виявлених комунiстiв, комсомольцiв, усiх пiдозрiлих. На тортури сигуранца — майстер, скоро вийде на слiди пiдпiльникiв. I почнеться, почнеться... Я вирiшив закопати радiоприймача...
Не врятувала Євгена Трохимовича передбачливiсть. З дуже багатьма пiдпiльниками контактував, дiяв. Окремi арешти, здiйсненi сигуранцею в першiй половинi лютого, у другiй половинi мiсяця раптом переросли в повальнi. Наляканi переломним у ходi вiйни розгромом своїх вiйськ пiд Сталiнградом, фашистськi посiпаки кинулися знешкоджувати патрiотичнi сили опору противниковi в тилу, особливо — в глибокому тилу, насиченому партизанами, зокрема, i в таких, здавалося б, зовсiм непридатних мiсцях, як голi степи України. Гусакова схопили.
Я кинувся до Вдовиченкiв, здогадучись, що Нiна неспроста часто зустрiчалася з Василем Данилiшиним. На очах Михайла помiтив сльози. Значить, Нiну теж взяли.
— Її — вчора, а нашу родичку Лiзу Тубичко — сьогоднi, — сказав Михайло.
Напередоднi потрапив до лап сигуранцi Василь Данилiшин, за ним слiдом схопили Iнну Осадченко, Олександра Докiєнка, Iвана Єлiферова, Вiталiя Лупанова. Всi були менi знайомi, з усiма час вiд часу бачився.
Провал! Не iнакше, як хтось видає. Не витримують пiд тортурами. А може, списки пiдпiльникiв стали вiдомi сигуранцi?
— Я був проти будь-яких спискiв, — коментував те, що сталося, Володимир Федорович. — З нашої групи нiкого не називав нiкому. Побачимо.
Повернення на волю Вiталiя Лупанова з молодiжної групи Данилiшина дещо прояснило. Майже вся група опинилася в застiнках, кожного допитували i при цьому били до втрати свiдомостi. Не обминули й Вiталiя. Опритомнiвши в камерi, вiн побачив над собою вкрите синцями обличчя Петра Турбiнського.
— Тримайся, все буде гаразд! — пiдбадьорiв Вiталiя Петро. — Руденко нас зрадив, мерзенний швець. Довiрили йому зберiгати списки...
На щастя, Андрiй Руденко не записував прiзвища Вiталiя, тож i не назвав катам, як i прiзвища Вiктора Киреєва, подолянина, який приїхав перед вiйною на роботу в Березiвку.
Вiталiя Лупанова випустили. Володимира Федоровича не зачепили.
— Виживемо — вiдновимось, — говорив Дяченко.
На волi залишились також Iван Вiтюк, Павло Носков.
У Вiкторiвцi я дiзнався про арешт Петра Никифоровича Безродного. Казали, до нього прибiгав напередоднi з Березiвки Тимофiй Зiнченко, щоб попередити. Пiзно. Обоє потрапили до сигуранци.
А яка ж доля спiткала схоплених окупантами пiдпiльникiв?
Так ми цього нiколи й не дiзналися б з живих уст, якби не поява уночi 5 березня 1943 року Євгена Гусакова у сараї будинку Володимира Федоровича.
Гусаков сповна скуштував лютi катiв сигуранци. Допити починалися з довiрливих пропозицiй «зiзнатись щиро», назвати спiвучасникiв, де що робили. «Нi з ким я не знався, нiчого проти вас не вчиняв», — щоразу повторював Євген, поки непритомнiв. Закривавленого кидали назад в камеру, i хлопцi витирали його. Вiн зi стогоном шепотiв: «Не видав нiкого, знайте».
Нарештi, наступила остання нiч. Їх виводили на подвiр’я катiвнi по одному, скручували за спиною руки дротом i пiдсаджували в машину з халабудою. З неба падав мокрий снiг, обличчя i руки обпiкав холодний вiтер. Пiд халабудою ставало затишнiше. Набився повний кузов в’язнiв, i вантажiвка крiзь розчинену браму виїхала на вулицю.
З одного боку вiд себе Євген упiзнав Василя Данилiшина, з другого — старого Гната Вiтюка. Дiвчат не вгледiв, подумав, що їх залишили. Не знав, що їх просто повезли другою ходкою, але в одне й те саме мiсце — до яру пiд Калаглiєю.
Шофер не глушив мотора, а фари вимкнув. Конвоїри вiдкинули заднiй борт i мовчки стягували по одному приречених та штовхали в темряву. Пролунали пострiли — перший, другий, третiй... Десь уже покотився у яр i Гнат Вiтюк. Гусаков повернувся був до нього в кузовi боком, Гнат зрозумiв цей рух побратима i теж повернувся, вiдчувши холодний дрiт на Євгенових зап’ястях. Мiцнi пальцi робiтника зарухалися, розкручуючи дрiт. Євген вiдчув, що рукам стало вiльнiше, сам же допомогти старому не встиг — їх почали витягати на землю. Знову обличчя сiк мокрий снiг i обпiкав рiзкий холодний вiтер.
Гусакова кат пiдштовхнув до краю схилу, вiдступив на два кроки i пiдняв карабiн. Прощаючись iз життям, Євген не заплющив очей. Падав, заслiплений гострим червоним спалахом i зрозумiв, що вiдчуває, як котиться. Ще живий? Внизу, на днi яру, пiд ним хтось ворушився й хрипiв. Таки вiн, Євген, живий! З вуха на шию стiкала тепла цiвка...
Потiм уже на нього падали тiла страчених. Гусаков не подавав ознак життя, завмер.
Розстрiлявши партiю пiдпiльникiв, привезених першою машиною, кати сигуранци дочекалися другої i продовжили розстрiли в темрявi ночi.
Всього пролунало сорок сiм пострiлiв. Перестали битися серця Нiни Вдовиченко, Iнни Осадченко, Лiзи Тубичко, Анни Кузьмiної, Василя Данилiшина, Олександра Докiєнка, Петра Турбiнського...
Кати сигуранци, стомленi своєю нiчною роботою, повернулися в Березiвку i засiли пиячити. Засипати мокрою землею яр, переповнений тiлами розстрiляних героїв, мали вранцi солдати з 15-ї пiхотної дивiзiї.
I засипали. Тiльки не 47 полеглих, а 43. Кулi, на щастя, не у всiх влучили точно. Четверо пiдпiльникiв залишились живими, i рани в них виявилися такими, що дозволяли рухатися.
Один за одним, у рiзний час, але до свiтанку, з-пiд мертвих тiл вибралися Гусаков iз Березiвки, Майборода з Карнагорови, Гончаренко з Вiкторiвки, Осипенко iз Заводiвки.
Куди було податися? Вiдкритий степ. Кожен, хто на ньому з’явиться, — немов на долонi.
Гусаков добре знав єврейське кладовище в Березiвцi, на горi, i дiда в сторожцi. Ризикнув податись туди. Хоч дiда там уже не було. А от погрiб з напiвзруйнованими дверима зберiгся. В ньому Євген настелив мокрого бур’яну, пiдпер дверi каменюкою i пересидiв, тремтячи вiд холоду, до наступної ночi.
До будинку Дяченка звiдти було рукою подати. В темрявi пробрався на город друга, звiдти — у сарай. I — треба ж! — у пiдвалi застав Володимира Федоровича. Самого. Вiн, iнвалiд, управляючись однiєю рукою, гнав самогонку. Очам своїм не повiрив! Гусаков у засохлих плямах кровi, праве вухо i щока розпухли...
Обнялися. Євген перш за все попрохав води.
— У мене є чай з вишневих гiлок, дорогий, — сказав Дяченко. — I мед.
Напившись, Гусаков обмив теплою водою обличчя. Володимир Федорович знайшов чисту ганчiрку, вмочив її в первак i заходився обробляти йому рану на вусi.
Пiсля того принiс iз кухнi хлiб, варену картоплю i солонi помiдори:
— Їж, Женю. Тiльки не квапся, добре жуй, щоб живiт не схопило.
Гусаков заперечив:
— Нi, менi треба квапитися. Я лиш розповiм тобi про все i — в дорогу. Спатиму в куренi на Маю. Ночами пробиратимусь до Кам’янця-Подiльського, до родичiв. Бiльше нiде сховатися.
Зi слiв Гусакова трагедiя пiдпiлля постала перед Дяченком у всiй повнотi.
— Що ж, Женю, — йди. Щасти тобi, — попрощався з другом Володимир Федорович. — А ми тут дiятимемо по обстановцi. Добре, що тепер знаємо правду...
В березнi 1943-го родичi тих, хто був схоплений у лютому, намагалися з’ясувати в сигуранцi, де їхнi сини, дочки, батьки. Вiдповiдь завжди була одна: «Вiдправили в Одесу». Поширена Дяченком анонiмна iнформацiя розкрила людям очi: сталося непоправне. Реагували по-рiзному. Хто втягнув голову в плечi й жив далi перелякано, а хто люттю закипав. В Березiвцi i навколишнiх селах почастiшали випадки саботажу, непокори окупантам, пiдпалiв, пошкоджень технiки, псування посiвiв.
Розносячи сифони з газовоною водою по кабiнетах претури, я тiльки про це й чув.
З щирою привiтнiстю завжди зустрiчала мене секретарка претора Леона Калоцi Валентина Тимощенко. Бiльше того, що я з сатураторного цеху, вона, зрозумiло, нiчого не знала, проте, помiтив, здогадалася про моє знання румунської мови. Це коли я прикипiв очима до розпорядження «прiмарула Маркова» на її столi.
Он воно що! Дiлове листування з примарiями «жудецу» (повiту) Березiвка переведено-таки на румунську, i примарi з мiсцевих прiють над паперами згори, складаючи вiдповiдi на них мовою окупантiв.
Володимир Федорович подбав, щоб на Мiщанцi дiзналися про новий крок ворогiв у нищеннi українства. Нехай березiвчани задумуються, хто над ними зараз панує.
Затискали моїх землякiв щоразу сильнiше всюди. З 27 лютого закрили в Березiвцi базар. Щоб селяни не могли продати продукти. Все мало йти на вiйськовi склади окупацiйних вiйськ. Переслiдували румуни й iншу мету — звести нанiвець спiлкування мiж окремими людьми та населеними пунктами.
Сумний настрiй, однак, незабаром змiнився...
Борис Дубров