|
|
   |
На культурному краєвидi Одеси в останнi десятилiття найпомiтнiшi художники. Щотижня — вернiсаж або й кiлька. Виходять друком каталоги i альбоми. Одесити — бажанi учасники виставок i пленерiв на теренах України та за рубежем. Майже 300 членiв Нацiональної спiлки художникiв i молодiжного об’єднання при органiзацiї iнвестують творчi здобутки в духовну скарбницю мiста.
Утворився ринок новотворiв, є попит на антикварнi полотна. Але держава не видiляє коштiв для закупiвель у фонди Мiнiстерства культури, музеїв. Навiть кризовi явища стимулюють колекцiонування, на одному полюсi якого зосереджене стихiйне аматорство, а на другому — осмислена участь забезпеченої верстви населення в безпрограшнiй лотереї, кажучи по-iншому — вкладення коштiв на своєрiдний довгостроковий депозит.
У кожному разi мiж художником i вiдвiдувачем виставки, покупцем артефакту бажано бачити постать знавця мистецтва, об’єктивного критика i порадника. Так само, як лiкар стає на захист здоров’я пацiєнта, адвокат — захищає права та iнтереси пiдзахисного. Однак дiйснiсть примушує нас пригадати радянськi часи. Тодi художник перед публiчним представленням твору мав пройти КПП — спецiальну раду при Худфондi, виставком — перед вернiсажем. I там, i там найперше визначали iдеологiчну прийнятнiсть твору, вiдповiднiсть копиловi методу соцiалiстичного реалiзму.
Oб’єктивний мистецтвознавчий iнструментарiй у висновках нехтувався. Навiть у пресi та спецiальних виданнях «поцiновувачi» вдавалися до сумнiвних, а то й примiтивних аргументiв. Наприклад, київське видавництво «Мистецтво» 1963 року випустило книжечку Ф. Шапошникова про Михайла Божiя. Наш земляк, на той час вже народний художник СРСР, академiк, створив багато портретних полотен. Ось якi розумування знайдемо у цiй книжцi. Автор нiби й схвально вiдгукується про «Медсестру» — картину, вiдзначену бронзовою медаллю на мiжнароднiй виставцi у Брюсселi, вiдому у масових репродукцiях. Але буквально оторопiння викликає речення, подане окремим абзацем: «На полотнi не показанi нi хворi, нi характернi атрибути лiкувального закладу». 3амiсть коментарiв запитаємо — а той художник, що написав блискучий портрет славетного фiзiолога Павлова, мав би якось подати ще й пiддослiдних собачок?
Характеризуючи «Портрет вiдмiнницi Свiтлани Шипунової» пензля Божiя, Шапошников вдається до таких пасажiв: «...у характерному обличчi, у прямому поглядi — вiдчувається впевненiй спокiй i цiлеспрямованiсть, внутрiшня сила. Є в нiй навiть деяка холоднiсть, репрезентативнiсть i, мабуть, не тiльки впевненiсть, але й частка самовпевненостi — майже як у iспанських грандiв». Напевне, випускницi шкiл тої пори мали б наввипередки шукати репродукцiї iспанських художникiв середньовiччя, аби перейняти впевненi погляди... не юних iнфант, а саме грандiв.
Ущербнiсть ленiнсько-сталiнськоi естетики, її начотницька, вульгаризаторська спрямованiсть дається взнаки дотепер. I не треба дивуватися, що пiсля розпаду Радянського Союзу мистецтвознавство, його образотворчий сектор, перебували у жалюгiдному становищi. Можна означити ситуацiю на кiнець 80-х рокiв минулого столiття в такий сатиричний спосiб: «мистец-
твознавцiв у штатському» було значно бiльше, анiж тих, хто професiйно дослiджував мистецтво, його iсторiю й був готовий практично реалiзовувати свої знання i досвiд.
Нинi в Одесi кiлька докторiв i група кандидатiв мистецтвознавства. їм вистачає роботи у навчальних закладах, музеях. Але потiк виставок, завантаженiсть галерей i салонiв волають про допомогу вiд арт-критики, художники зачекалися оперативної аналiтики. Одноманiтнiсть i комплiментарнiсть процедури вiдкриття виставок нагадують коронування i одночасно вiдпущення грiхiв на роки наперед. Не практикуються поствиставковi обговорення, нехай би i на факультативному, вузькопрофесiйному рiвнi. Преса не в змозi навiть iнформацiйно реагувати на всi акцiї в музеях, на виставочних майданчиках. Масив готової образотворчої продукцiї неухильно розростається (аналiтики в таких випадках кажуть про перегрiв ринку). Три книжковi випуски iнтерв’ю Євгена Голубовського i Євгена Деменка з шiстдесятьма художниками дають пiдстави до серйозних висновкiв i спостережень в рiзних напрямках. Незаперечно i те, що в середовищi митцiв народжується «Смутная алчба» (так називаються вищезгаданi альманахи), налаштованiсть на дiалог, навiть дискусiю з критикою. Вони готовi i зупинитися, i озирнутися — але разом зi знавцями, аналiтиками, третейськими суддями. Бо фаховий художнiй арбiтраж завжди на порi.