|
|
   |
Тарас Федюк щасливо увiходив пiд склепiння української поезiї. Початкiвця з Ананьєва благословляв Михайло Стельмах, чи не кращий стилiст другої половини ХХ столiття. З батькiвською теплотою опiкував Володимир Гетьман. Коли Тарас подав до видавництва «Маяк» рукопис другої збiрки, ми його без затримок оформили i оперативно видали. За збiрку «Вiч-на-вiч» Федюка прийняли до Спiлки письменникiв без формальностей — на засiданнi спiлчанської президiї. Таку пропозицiю голови Павла Загребельного гаряче пiдтримали Дмитро Павличко, Борис Олiйник, Iван Драч.
Нiби й заповiдалося на успiшне творче життя поколiння, народженого пiсля Сталiна. Однак могутнiй, жертовний поклик шiстдесятникiв до бiльшої суспiльної та творчої свободи, до нацiонального вiдродження викликали страх i лють радянської iмперiї, iдеологiчних штабiв у Москвi та Києвi, репресивних органiв. Цензура, арешти, провокацiї, «кадровi змiцнення» по всьому фронту культури, просвiти, духовних твердинь. В лiтературi все помiтнiшими стали кар’єристи, славолюбцi, байдужi до талановитої меншостi керiвники i «регулювальники». Письменниками ставали навiть бездарнi римувальники народних анекдотiв i усмiшок.
1997 року Т. Федюк разом з Б. Нечердою вийшли зi Спiлки — майже сотня її колишнiх членiв утворили Асоцiацiю українських письменникiв. Нова творча органiзацiя не претендувала нi на свою долю майна, анi навiть на одну-двi кiмнати в просторому видавництвi «Український письменник». Зате безперервно заявляла про себе i в Українi, i за рубежем креативними акцiями, успiшними видавничими проектами. 2000-го року Тараса Федюка колеги уперше обирають президентом Асоцiацiї (АУП), яка вже мала реєстрацiю в Мiнюстi. Що вже було вилито жовчi на «розкольникiв», з якою насолодою аупiвцiв вiдтирали вiд розмаїтих лiтературних премiй, включно з Шевченкiвською!
Невдовзi Федюк узявся ще й за продюсування поетичної серiї «Зона Овiдiя». Вiдгукнувся пiдтримкою кiлькох книжок Сергiй Гриневецький. Потiм Тарас налагодив довготривалi стосунки з меценатом i народним депутатом Олексiєм Козаченком. Виходив на результативнi контакти з iншими добродiйниками. Виявилося також, що вiн давно слiдкує за поетичним життям — найперше в провiнцiї, де зазвичай здiбних вiдтирають убiк, або й нагло третирують.
Як Федюк визначав кондицiї рукописiв, за якими «показниками» формував чергу авторiв? Коли в тебе нема мiнiмального штату помiчникiв, коли не можеш дозволити собi «штовхати» прохiднi тексти, це треба робити особисто, спираючись на професiоналiзм, контролюючи себе вiдповiдальнiстю перед лiтературою. Вийшли першi десять книг, завершилася двадцятка... «Зону» помiтили!
По-перше, в українськiй глибинцi не перевелися талановитi люди, не зацикленi на, сказати б, майданному дискурсi художнього мислення, а ще бiльше — на використаннi зужитого поетичного iнструментарiю i борсаннi на тематичних мiлинах. Скажiмо, майбутнiй Шевченкiвський лауреат Павло Гiрник свої збiрочки видавав скромними «захалявними» форматами у районних друкарнях. Жив за принципами «Не вiр (i владi до 1991 року, i усiм владам опiсля — А. Г.), не бiйся, не проси». Кiлька рокiв тому написав: «Що ж, озирнуся... Київський педiнститут, Вищi лiтературнi курси в Москвi, членство в письменницькiй Спiлцi, вихiд зi Спiлки, згодом, на Хмельниччинi, голова Руху, голова фiлiї Асоцiацiї українських письменникiв, голова «Просвiти», голова... голова... голова.., якiй усе це зайве. Що з того?» Що? — та й не з такою бiографiєю спритники вибиваються у пiдпанки, переклепують її у прибуткову пiрамiду, випихаються у лiтературнi генерали.
I першу по-європейськи видану збiрку Гiрник побачив з маркою «Зона Овiдiя». Так само як уже покiйнi В. Кашка, В. Затуливiтер, десятки поетiв, що вагомо заявили про свiй прихiд в лiтературу вже на межi минулого i нового столiття. Суттєвим складником цього видавничого проекту, що Т. Федюк реалiзовує його з вiдомими
в Українi видавництвами («Кальварiя», «Факт»), якi займаються реалiзацiєю (власне — промоцiєю) своєї продукцiї в Українi. У випадках з серiєю видавничi угоди передбачували пiсля розповсюдження тиражу (1,5 — 2 тисячi примiрникiв) ще й виплату гонорарiв.
Федюк пропонував таку форму вiдповiдальної (бо йдеться про високу планку лiтератури) спiвпрацi Одеськiй письменницькiй органiзацiї. Дехто по-совковому не сприйняв брендову «Зону Овiдiя» — яка ще така «зона»? I разом з чиновниками «вiдмивав руки» пiд щедрими бюджетними потоками. Результат: поет Iгор Геращенко, заслужений артист України, бiльше 10 рокiв чекав можливостi видати рукопис (який навiть не обговорили за стiльки часу), аж нарештi видав за власний кошт 300 примiрникiв. Не менше чекав своєї другої збiрки вiршiв Iван Гаврюк. Нарештi, в Iллiчiвську сказали безсрiбнику Гаврюку: «Годi залишатися у черзi!». I видали мiсяць тому книжку. А для вихователя шiстдесятникiв в Одесi, в’язня фашистських концтаборiв Володимира Гетьмана не знайшлося навiть квоти на «бомжiвськi» 300 примiрникiв, хоч вiн залишив творчий спадок у сотнi восьмивiршiв, написаних в останнi роки життя. Зате поза цiєю принизливою, по сутi — здирницькою «зоною», розкошували «очiльники», видаючи по 3 книги солiдного обсягу на рiк за бюджетнi грошi та з рахункiв Нацiональної спiлки письменникiв. З цих рахункiв «ситим» удiляли десятки тисяч гривень, а, скажiмо, на похорон пролетаря справжньої лiтератури, Шевченкiвського лауреата Олеся Ульяненка — 300 гривень. Коли знаєш про таке, то згадуєш слова Кобзаря про полеглих козакiв: «нас тут триста, як скло, товариство лягло».
На презентацiї в Одесi колекцiї з першої пiвсотнi книг «Зони Овiдiя» Тарас Федюк сказав, що не завершує проект, який не розцвiчений полiтичними прапорами, анi не огороджений корпоративними тинами. Згадали 1999 рiк, iншу серiйну iсторiю. Президенту Кучмі Спiлка письменникiв, самоназвавшись елiтою нацiї, пообiцяла всiляку моральну пiдтримку. За сприяння у виданнi серiї «Сучасна українська лiтература» Леонiд Данилович вiдгукнувся жирненькою допомогою. Протягом кiлькох мiсяцiв видавництво «Український письменник» вiдправило до друкарнi кiлька десяткiв рукописiв поезiї та прози з київської елiтної обойми. Про людське око залучили репресованих радянською владою М. Руденка, В. Борового, В. Захарченко. Фiнансова iн’єкцiя не оживила роботу письменницького видавництва. А елiтники вже переносили свої симпатiї до опозицiї Кучми, у якої були грошi, зокрема, мiльйони Березовського.
«Зона Овiдiя» була i є територiєю лiтературної честi.
Анатолiй Глущак