|
|
   |
Iдея створення великого народного фiльму про українського велетня (перша назва «Життя i творчiсть Тараса Шевченка») об’єднала багатьох обдарованих митцiв. Головний редактор Одеської кiностудiї Ю.Яновський в романi «Майстер корабля» характеризує чи не всiх творцiв майбутнього фiльма.
Про В. Кричевського вiн пише: «В iсторiї Великого Кiно — в нього почесне мiсце вiдданого i невтомного працiвника, непомiтного, скромного i роботящого. Розповiдали, що вiн показував столяру, як тримати сокиру, а художнику — пензель. Як зробити кращу форму для пап’є-маше i якнайшвидше витягти звiдтiля масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоби воно виглядало старим i красивим, як з мiшкiв швидко зробити гобелени».
Про редактора М. Семенка:
«Михайль — мiй колишнiй метр Футурист, що йому завше не хватало якоїсь дрiбнички, щоб бути велетнем... Вiн приходив щодня на фабрику (Одеську кiностудiю — авт.), викурював незмiнну люльку, iшов подивитись на море i зникав...».
Саме на цей час припадає знайомство Семенка з Наталiєю Ужвiй, молодою акторкою одеського українського театру, яка i почала успiшно знiматися в фiльмах Одеської кiностудiї. Фiльм П. Чардинiна гуртує талановитих майстрiв: до Одеси перебирається чи не весь славетний акторський склад театру «Березiль».
Яка ж сила змогла поєднати в одну сiм’ю авангардиста М. Семенка i напрочуд реалiстичну i цнотливу, соцiально-героїчну в мистецтвi Н. Ужвiй?
В одних дослiдженнях наводяться факти роботи М. Семенка в Одесi ще й над екранiзацiєю творів П. Кулiша «Чорна рада» i О. де Бальзака «Небiж Рамо», але джерела кiностудiї цього не пiдтверджують. Здається, що його бажання працювати над картиною про Шевченка бiльш продиктоване гризотою сумлiння за допущенi ранiше помилки, анiж дiєвої допомоги знiмальнiй групi.
З позицiї сьогоднiшнього дня фiльм «Тарас Шевченко» може видатися дещо театральним. Але не слiд забувати, що створювали його в пору «великого нiмого» без звуку, без стабiльного кадру, на неякiснiй чорно-бiлiй плiвцi. Як на той час вражаючими були його естетика, художнi засоби, пiдсиленi глядацьким iнтересом як в країнi, так i за рубежем. Прем’єри 1926 року проходили в переповнених залах.
Фiльм П. Чардинiна є першим iсторичним, бiографiчним i художнiм твором про життя Т. Шевченка в українському кiно. Вiн, хронологiчно помережений титровими заставками, вiдтворює подiї вiд народження поета до його смертi. Незабаром глядач матиме можливiсть його переглянути у цифровому вiдреставрованому виглядi з новим саундтреком — музичним супроводом вiд «Даха-Браха» — у дещо скороченому варiантi. Реставрацiю провiв державний кiноцентр iм. Довженка.
П. Чардинiн часто використовує прийоми спогадiв, алегоричних порiвнянь, притаманних тодiшнiм стрiчкам гостро соцiального забарвлення: багатий — бiдний, добрий — жорстокий, пан — крiпак i т.п. В фiльмi органiчно вмонтованi епiзоди з лiтературних творiв Шевченка, спроба «екранiзувати» їх уявою самого героя. Бачимо тут сцени з поем «Катерина», «Кавказ», «Сон».
Особливої уваги заслуговує художньо-постановочне вирiшення картини оператором Б. Завелевим та художником В.Кричевським. Чiткi класичнi композицiї, живописнi кадри натури знятi в Ленiнградi, на Аралi, в Москвi, в селi Верхiвня, на Волзi, в Києвi, на Кавказi, в Нижньому Новгородi. Весь фiльм сприймається як одне велике живописне полотно з минувшини. Фiльм не переобтяжений побутом чи недоречними красотами.
В. Кричевський пише у спогадах: «Почалися зйомки. Бiдаки селяни, що завдяки торiшньому неврожаю, здорово голодували — старалися наперебiй «попасти в артисти». Ще до сходу сонця їх юрби тинялись пiд костюмерною, змiшуючись з артистами, навербованими нами в Київському Соробмисi.
Мiж цими селянами особливо видiлився цiкавий дiд восьмидесятилiтнiй, чепкий i жвавий Мусiй Джура, взятий режисером на роль Тарасового дiда. Вiн ще пам’ятав, як недолiтком за панщини сам ходив за матiр робити.
Вiн не грав, а жив i почував по сценарiю. Потiм ми його возили до Одеси закiнчувати роль в хатi. Цей дiд, що нiколи не виїздив з Верхiвнi, живо пристосувався до культурного життя. Їздив по залiзницi, на авто, на трамваю, грав у павiльйонах пiд юпiтерами i нiде не виявляв нi розгубленостi, нi здивовання».
Та найбiльшою удачею фiльму «Тарас Шевченко» є акторська робота Амвросiя Бучми в образi Кобзаря. «Наш Бронек» — так називали старi одесити свого кумира. Знiмальнi групи наперебiй запрошували молодого актора. Тут, в Одесi, А. Бучма за порiвняно невеликий перiод творчого життя зiграв свої головнi найзначнiшi ролi в кiно. Дивує той факт, як мiг такий вайлуватий на перший погляд, далеко не фотогенiчний актор, з довгуватим гоголiвським носом, грубими рисами обличчя пiдiйти на роль провiдника народу? Iнша рiч — актор театру. Вiн завжди знаходиться на достатнiй вiдстанi вiд глядача, так би мовити, на загальному планi. Кiно ж вимагає бiльш детального i максимально виразного пiдбору кандидатур на ролi. Не забуваймо й про те, що на той час модною в мистецтвi була героїзацiя простолюдина, вихiдця з так званих низiв. I А. Бучма, як нiхто iнший, своїм зовнiшнiм виглядом пiдходив до такого визначення. Глядач у Шевченковi мав пiзнавати себе, тiльки такий Шевченко звичайному українцевi припадав до душi.
А. Бучма полонив нас великим талантом. Його Шевченко — генiальний. Неозброєним оком бачимо, як Бучма намагається перебороти кiнематографiчнi стереотипи постановки. Вони мимохiть виповзають на другому планi. А.Бучма додає характеру героя унiкальних нацiональних рис, розважливого темпераменту, трохи сентименту, особисто придумує цiлу галерею психологiчних деталей мало не до кожного епiзоду. Цi деталi доволi помiтнi на загальному фонi дiйства. Згадаймо епiзоди зустрiчi з сестрою в Кирилiвцi, чи епiзод перед вiдчиненими дверима при входi Шевченка в каземат III вiддiлення в супроводi царської охранки, де вiн, православний українець, знiмає шапку i ретельно витирає ноги. Або ж деталь з епiзоду пiдписування «вiдпускної» перед зустрiччю з Брюлловим i Жуковським. У передпокої Шевченко не знає, куди подiти свої руки.
Пiсля перших переглядiв фiльму «Тарас Шевченко» майже всi газети країни присвячують А. Бучмi цiлi статтi. Не обiйшла увагою й газета «Правда». А в 1928р. «Тараса Шевченка» показали на всесвiтнiй виставцi в Гаазi, i вiн пройшов при повному аншлазi. Стрiчку трiумфально демонстрували чи не у всiх країнах Європи, в Харбiнi, в Канадi, в Нью-Йорку та iнших мiстах США.
Критика назвала його справжнiм шедевром. «Як тiльки на екранi з’являвся напис «Тарас Шевченко», в залi вибухали оплески», — писали критики.
Вже опiсля трiумфального виходу на екрани фiльму «Тарас Шевченко» через кiлька рокiв в Харковi вiдкрили пам’ятник Т. Г. Шевченку. У пiднiжжя пам’ятника — герої хрестоматiйних творiв Шевченка. В образi Катерини позувала скульпторовi Наталя Ужвiй з синочком М.Семенка — Михасем на руках. Сам Семенко у цей час уже був заарештований...
«Тарас Шевченко» — перший фiльм України i перший радянський фiльм, який через утиски цензури пробився на екрани Польщi. Його демонстрували переважно у схiдних теренах та в Галичинi, яка тодi входила до складу Польщi. Правда, фiльм довелось частково скоротити — за вимогою польської митрополiї. Були вилученi «безбожнi» сцени Тарасової науки в п’янички-дяка i т. ін.
Фiльм «Тарас Шевченко» прославив Одеську кiностудiю фактом першої постановки фiльму про славного Мойсея i став гiдним подарунком глядачам до 112-ї рiчницi Кобзаря. Вiн також став поштовхом для перейменування театру Харкова, в якому працював А.Бучма, в академiчний театр iм. Т. Г.Шевченка.
Ось такий успiшний початок Шевченкiани в Одесi. Аби не наврочити!..
Ярослав Лупій. Народний артист України, кiнорежисер