|
|
   |
Одеське міжобласне відділення Національної спілки театральних діячів (НСТД) належить до найстаріших творчих спілок на теренах України. Воно об’єднує регіональні організації півдня України. Чим живе сьогодні ця творча організація, яка на початку 2000-х років була однією із наймасовіших в Україні? Відповісти на це та інші питання ми попросили нинішнього голову Одеського відділення, в.о. директора Одеського академічного театру музикальної комедії ім. М. Водяного, заслуженого працівника культури України Олену Григорівну Редько.
— Повинна визнати, що на сьогоднішній день діяльність нашої спілки практично зупинилася, — констатує Олена Григорівна. — В Одесі, на мою думку, це зумовлено, перш за все, нескінченними перипетіями навколо приміщень організації. Спершу спілку театральних діячів вигнали із приміщення по вулиці Буніна, 15, пізніше — з іншого, що знаходилося на вулицi Пастера, 62. Його передали церковній громаді. Згодом міськвиконком виділив нам приміщення неподалік, у якому навіть були розпочаті ремонтні роботи (дякуючи тодішньому голові облдержадміністрації Сергію Гриневецькому). Однак після зміни обласного очільника фінансування припинилося, а приміщення у нас відібрали й віддали якомусь банку. (Здається, воно так й досі не затребуване). У той період уся діяльність нашого правління і тодішнього голови спілки була спрямована на боротьбу за приміщення. Ті кошти, які були в нас, — а це членські внески і певне фінансування від Міністерства культури України, — спрямовувалися на це протистояння. Поступово уся наша творча діяльність у спілці зосередилася на боротьбі за приміщення, за своє, так би мовити, місце під сонцем.
— Спілка володіла нерухомістю, медіаресурсом. Яка ситуація нині?
— У розпорядженні нашої організації були виробничі майстерні, санаторії в Ялті та Одесі. Ялтинський давно «почив в бозі», одеський, в Чорноморці, ще існує, але наша спілка ніякого впливу на нього не має (хоча там є відповідна вивіска). Від санаторію «повідрізали» шматки, продали-перепродали. Якщо артисти з усієї України раніше за символічні кошти могли там відпочити, то тепер (коли ми останнього разу з ними спілкувалася), вартість проживання сягнула 220 грн. за добу. При нашій середній зарплаті у 3 тис. грн. хто може собі подібне дозволити? У нас був телеканал, чи кілька годин в телеефірі. Його, на жаль, також не стало. Це було ще до мене... Після втрати приміщення бібліотека організації певний час зберігалася у підвалі нашого театру, згодом ми її передали у театрально-художнє училище.
— Що спонукало вас у цей кризовий час очолити творчу організацію?
— Хочеться все ж розраховувати на краще, і коли мені запропонували очолити відділення спілки, подумала, що зможу реанімувати організацію. На той час у нашому розпорядженні було приміщення будинку двірників, яке виділило місто по вулиці Старопортофранківській у провулку без під’їзду. Там могли зібратися 50—70 осіб. На той момент за приміщенням був борг — десь 5000 грн. Щоб не доводити справу до суду, ми борг виплатили, потім відмовилися від приміщення, бо у перспективі воно не обіцяло ніякої матеріальної вигоди.
— Громадська організація існує, перш за все, за рахунок членських внесків. Але має бути й певна державна підтримка. У 2000 році був виданий президентський указ щодо підтримки творчих спілок, пізніше прийнятий Закон «Про театри і театральну діяльність».
— Головна причина наших негараздів — це безгрошів’я. Сьогодні артистам, членам НСТД, заплатити внески, які становлять 5% від їх зарплати, дуже складно. Інша проблема, що ми, члени спілки і осередків у кожному з театрів, захотіли самостійності й перестали взагалі здавати внески до загальної каси. І якщо внески десь по театрам збираються, то на місці й використовуються, переважно, на підтримку ветеранів, відзначення святкових дат і ювілеїв артистів. Якщо я ходжу на певні ювілеї від спілки, то наш привітальний адрес купую за власний кошт, бо вже два роки жодної копійки ми не отримуємо. У нас у штаті, крім мене, ще три особи: відповідальний секретар, бухгалтер і методист, які працюють з почуття обов’язку. Минулого року ми отримали з Києва 20 тис. грн. «на проведення заходів». На ці кошти допомогли театрам з невеликими колективами — ТЮГу і Українському, яким забезпечили поїздки на фестивалі. Зазначу, що театру музкомедії, чи, скажімо, оперному, для подібного виїзду потрібно, принаймні, три автобуси. Виділяють «на заходи», але кожного місяця перераховують дві або півтори тисячі.
— В одному з інтерв’ю, опублікованому в 2002 році, яке давала Світлана Василівна Григор’єва, на той час секретар спілки, на запитання щодо кількісного складу міжобласного відділення НСТДУ була названа цифра — 986 осіб, серед яких 1/5 становила молодь. Яка ситуація нині?
— Навіть не можу визначити кількісний склад нашого відділення, тому, що перестали сплачувати внески. Якщо раніше з Херсона чи Миколаєва переводили на рахунок організації гроші, присилали відомості, то нині це не робиться. Майже тридцять років центр відділення знаходиться в Одесі, і коли виникла ця складна ситуація, я пропонувала колегам із Херсона, щоб на якийсь час до їхнього міста перевести наш центр, хоча це, мабуть, соромно для нашої мільйонної Одеси.
— Фактично, ви і ваші троє помічників персонально представляєте Одеське міжобласне відділення спілки?
— Свій статус я визначаю, як «волонтер в законі». Ситуація незмінна: як і в часи СРСР, нині культура теж фінансується за залишковим принципом. Як керівник колективу мушу визнати, що закон, який у 2005 році несподівано для нас з’явився («Про театри і театральну діяльність» — В. К.), став певним інструментом боротьби з чиновництвом, оберегом від можливого свавілля. Як не як, а зарплату ми регулярно отримуємо. Президентський указ про підтримку творчих спілок теж певним чином спрацьовує. Зараз нам з обласного бюджету виділяють щороку дві стипендії в розмірі 300 грн. Ми даємо їх особам з особливими потребами, або членам нашої організації, які, нагадаю, витрачають власні кошти, зокрема, на придбання канцелярії. Також міський голова надає семи артистам похилого віку стипендію у розмірі 500 грн. на місяць, і наприкінці року виділяють ще 1000 грн. на підтримку певних проектів. В тому числі для видання досліджень про театр, наприклад, за авторства професора Валентина Максименка, завідувача відділом мистецтв ОННБ Тетяни Щурової та ін. Хоч ви розумієте, що сьогодні значить подібна сума?! Нещодавно перехворів наш головний художник Олександр Зайцев, і ми йому віддали цю тисячу гривень… Для цього я й тримаю цю печатку в руках!
У квітні виповниться три роки, як я очолила спілку, але повинна відверто визнати, що у мене, при усій моїй енергії, нічого не вийшло: діяльність організації мені реанімувати не вдалося.
— Коли востаннє скликався з’їзд НСТДУ?
— За час моєї каденції я ні разу на з’їзді не була! Не запрошували...
— Чи пробували ви звертатися до меценатів, благодійних організацій?
— Я не вірю у щирість меценатів. Меценатство у нас перебуває в зародковому стані. Мав би бути закон про меценатство, але дотепер його не прийнято.
— Нині ситуація в країні турбулентна, але й за цих умов театрам вдається зацікавити публіку.
— На мою думку, все, що вдалося Міністерству культури України, то це зберегти систему. Хоча коли театр здійснює лише одну постановку на рік, та взагалі грає мало вистав — це теж неправильно! Чимось потрібно було жертвувати задля збереження всього іншого. З іншого боку, є й такий приклад: в Черкасах згорів театр, на очах гине старовинна споруда, трупа змушена шукати притулок у якомусь клубі, і ніхто не виділяє жодної копійки. Хіба це правильно? А наш театр юного глядача?!.. Ляльковий театр відремонтували, й слава Богу, але це маленьке приміщення. А коли сидиш в Українському театрі, то постійно думаєш, чи не впаде на тебе щось зі стелі? (нині розпочато ремонт фасаду — В. К.).
Згідно із Законом «Про театри і театральну діяльність», театральні споруди належать громаді — обласній чи в масштабах країни, як, скажімо, національні. Наш театр музкомедії відносно нова споруда, усі тридцять років вважали, що в нього не потрібно нічого вкладати. А зараз місцями вже опадає облицювання, на вітринних вікнах застарів метал. Взагалі, вважаю, то була не краща ідея — зводити театр зі скла і бетону. Тепер у нас холодно в фойє, хоч у залі тепло.
— Коли востаннє проводилися масштабні ремонтні роботи у вашому театрі?
— Це було в 2003 році, однак ремонтували глядацьку частину театру. (Тоді, до речі, відремонтували також Російський і Український театри). У нашому залі крісла ще мають пристойний вигляд, але вони вже потребують ремонту. Зараз збираємося замінити підлокітники. За останні роки встановили склопакети, металопластик, зробили ремонти в гримерних і т.п. Усе це за гроші, які ми самі й заробили, хоча було б правильно спрямувати ці кошти на постановки нових вистав. Адже у нас великий творчий потенціал. На жаль, Одеса перестала бути курортним містом, а колись у нас цілорічно працювали 26 санаторно-курортних закладів і відпочивальники активно відвідували театри. Це проблема, бо навіть у радянські часи, згідно з дослідженнями, лише 4% населення ставали глядачами. Щоб за цих умов були аншлагові вистави, у репертуарі театру має бути не чотири, а десь вісім прем’єр на рік.
Розмовляв Володимир Кудлач. Фото Олега Владимирського