|
|
   |
Вздовж стiни виставкового залу Музею сучасного мистецтва Одеси вишикувалися твори живопису в рамках виставкового проекту «Буремнi дев’яностi». Знайомi iмена, картини, вiддаленi у часi двома десятками рокiв. Мистецькi подiї, послiдовнiсть яких в значнiй мiрi сформувала нове поколiння художникiв, сучасне обличчя одеського малярства...
Розмову з Iгорем Гусєвим записав Володимир КАБАЧЕНКО.
Серед полотен картина Iгоря Гусєва, присвячена пам’ятi циркового ведмедя, що розбився на велосипедi пiд час вистави. Буденне циркове шоу, що призвело до трагiчних наслiдкiв i... стало приводом для картинної композицiї. Просто i мiцно збудовану пластику художник пiдсилює контрастом лазурового i помаранчевого. Пластичний мотив — вiдчайдушний рух по вертикалi, долаючи силу тяжiння що тисне долу.
— З чого б ти почав вiдповiдь на питання «Як сформувався художник Гусєв?»
— Я почав себе усвiдомлювати, ще у дитячому садку. Вихователька намалювала гарну машину, «Волгу» двадцять четверту, блакитним олiвцем — дуже так витончено. i каже: «Сьогоднi ми будемо малювати на тему правил дорожнього руху, пiшоходiв, а також дорожнi знаки». Я почав малювати з уяви вулицю й свiтлофори, менi здавалося, що вийшов гарний малюнок. А хлопчик, що сидiв за першим столом, перемалював ту саму «Волгу» — але не блакитним, а рожевим кольором. Вихователька показала нам цей малюнок i зауважила що вiн найкращий. Я тодi збагнув — цей постмодерний хiд вартий уваги, вiн спрацював.
— I зробив висновок?
— Так! Що варто бути художником!
— Отже це пiдштовхнуло, спрямувало зусилля?
— Саме так! (смiється). У мене добра зорова пам’ять, а у радянський час вiдчувався значний дефiцит вiзуальної iнформацiї — я намагався розвинути цю якiсть. Мiг, наприклад, вiльно i точно намалювати панцерпотяг чи кулемет «Максим».
— Чим запам’яталася художня школа?
— Передовсiм знайомством iз майбутнiми друзями, що на той час жили у нових районах, а я на Пересипу. Там жили незаможно. Коли почав ходити до школи, я зрозумiв, що є й iнше життя: унiверситетськi квартали, музеї-театри, пам’ятки архiтектури, наукова i творча iнтелiгенцiя ... є й хлопцi, що живуть у районах новобудов, вчаться у нових школах — все те, що я бачив лише по телевiзору. Склалося так, що у художнiй школi було iнакше, цiкавiше життя, нiж у моїй школi чи у дворi на Пересипу
— А якi враження вiд училища, хто викладав, хто разом iз тобою вчився?
— В училищi я вперше поїхав до колгоспу збирати врожай, до того я лише чув про це — i менi сподобалося, це було пiд Iзмаїлом. А далi було навчання, я дуже хотiв учитися разом зi старшим курсом, з тими, що були б моїми однокурсниками, аби я поступив з першого разу. А от свiй курс я не дуже розумiв, хоча й студенти були на загал здiбнi, спокiйнi. Все ж тяжiв до тих, що вчилися на старшому курсi — вони були яскравi, веселi, моднi хулiгани...
— Герої мають iмена?
— Дмитро Дульфан, Павло Гризлов... i ще багато хто, та не всi згодом стали художниками — хтось емiгрував, хтось став мiлiцiонером, хтось барменом. Викладав у нас Володимир Васильович Криштопенко, вiн менi iмпонував старою iнтелiгентською закваскою, витонченим естетизмом.
— Iгоре, я знаю, ти пишеш вiршi — чи не пiд впливом Криштопенка, адже вiн мав схильнiсть до поезiї?
— Нi... вплив був стороннiй.На другому курсi я потрапив до кав’ярнi «Зося», це в провулку Маяковського, i познайомився там iз тодiшнiми неформалами: панками, хiпi, трешерами...
Вони ходили до нас у гостi зграями, вони були колоритними персонажами. Приходили до нас погрiтися, перекурити, зустрiчалися з нашими студентками. Ближче до вечора увесь цей рух прямував до гуртожитку... Так впритул наблизився до диплому... Я вчився на оформительському вiддiленнi, нинi це стає в нагодi, цей досвiд дозволяє працювати у живопису — це своєрiдне продовження дизайнерського дискурсу. Я робив обкладинку — конверт диску рок-гурту «Синдром». Вони грали треш-метал. Почав дизайнерську розробку в кращих традицiях платiвкової графiки, але на мене почали тиснути у напрямку радянської образотворчостi. I тут нарештi закiнчився Радянський Союз i — вольному воля. Отримуєш диплом, виходиш з художнього училища — а фарби ти вже купити не можеш. Аж тут з’явився Саша Ройтбурд та запропонував писати йому роботи — i я пiшов у виконавцi, допомагав виконувати його замовнi великоформатнi полотна — натягав полотна, переносив рисунок, прописував у його манерi. По тому Саша брав до рук мастихiн i зi словами: «Немає легкостi» починав їм вимахувати до кiнцевої готовностi твору.
— А далi?
— Я пiшов працювати дизайнером до Фелiкса Кохрiхта, до журналу «Одеса». Я чув, що йому потрiбен художник i запропонував свої послуги за порадою Iрини Дратви, тодiшньої дружини Ройтбурда.
— А грошей розмова торкалася?
— А грошi дали хорошi! На той час заробляти доводилось лише дизайном. У середовищi моїх друзiв дотримувалися думки: працювати на салон заради копiйчаних заробiткiв не варто, треба вiдразу бути художником — працювати з великими форматами. I це добре — я не викидав на продаж значних обсягiв i зараз немає вторинного ринку тогочасних моїх творiв. Колекцiонери розводять руками: «Блiн, немає!» — а я їх просто не писав.
Згодом, у другiй половиннi 90-х в Одесi з’явився Фонд Сороса i пiшла вже iнша хвиля — живопис помер, вектор творчих зусиль змiнився. Куратори брали на виставки вiдеоарт, iнсталяцiї, ну й ще фотографiю. Кумедно згадувати, приходимо на виставку — у всiх iнсталяцiї, а в Ройтбурда — живопис. На нiме питання Шура вiдповiдає: «Ну, я подумав, це доречно — оця моя робота тут непогано виглядає!».
Далi починалися двохтисячнi... i у Києвi почали щось купувати. По тому як Фонд Сороса згорнув свою програму в Одесi, всi замислилися — якось треба жити, а жити треба продаючи роботи. Мистецький рух посунувся у бiк фотошопу — що ж паритись, мова i всi напрямки живопису на тому закiнчилися.
— Якi напрямки, теми, майстри тобi найближчi?
— Мене взагалi мало надихають iншi художники. Щодо мистецьких епох, нацiональних шкiл — я б не виокремлював, не ставив акцентiв, як спадщину все це сприймаю на одному рiвнi значущостi... Починаючи з експресiонiстiв, гiперреалiстiв, абстракцiонiстiв чи фiгуративiстiв — приваблює насамперед естетика, якщо це виразно скомпоновано, якщо це вдале кольорове рiшення, чи навпаки — навмисне зроблено погано, але викликає вiбрацiю у якихось тонких планах.
— А у поезiї? Що змусило взятися за написання текстiв? Що було поштовхом?
— Всi в нас почали грати у рок-гуртах, я також писав тексти, музику. Але я не мiг дати раду своїм почуттям, все ж таки у рок-музицi найважливiше — пiсня. Для мене був важливiший змiст якийсь футуристичний. Парадокс — текст i музика можуть поодинцi бути примiтивними, а разом — пiсня гарна. Тому, крiм пiсенної творчостi, я ще й поезiєю почав займатися...
— Маєш лiтературнi вподобання?
— Я тепер книжки зрiдка читаю, здається — все прочитав у дитинствi. Якщо повернутися до 90-х i до поезiї, на той час я намагався вiднайти якийсь стиль — брав визначену поетичну форму, звичайний ямб чи хорей i на нього нанизував сучасний текст, працював з нецензурними висловами, з жаргоном. Нинi я вже не можу писати про клуби, наркотики, бандитизм, продажну любов — ця тема пiдв’яла. Друге дихання прийшло разом iз революцiєю, мене хвилюють сучаснi подiї — я почав писати i розмiщати на фейсбук невеличкi вiршi, що я називаю «лайк-хокку». По тому видав книгу, це вже друга книга моїх поезiй.
— А щодо вiзуальних мистецтв?
Останнiми роками я працюю у новiй стилiстицi, що позначена деформованим простором. Якщо у двох словах — перетворенням реалiстичного зображення на абстракцiю. Одночасно, в якiйсь мiрi це має сюрреалiстичне наповнення i певне дизайнерське забарвлення. Я знайшов якусь шпарину, що у нiй можна попрацювати.
— Виставка поїхала до Києва, вiдбулася?
— Так, у «Шоколадному домi». Там вона добре лягла у простiр виставкової площi. У мене свого часу була галерея «Норма», пiдвальчик. Вона не працювала як звичайна галерея — я приходив, вiдчиняв її вранцi у день виставки, ми прибивали до стiн роботи, увечерi купляли вино у сусiдньому магазинi, зуживали його, а вночi зачиняли галерею. Отак галерея й працювала — iнодi раз на тиждень, iнодi — раз на мiсяць...
Зараз я мрiю, аби в мене з’явилося щось подiбне, але вже не в пiдвальчику — у примiщеннi бiльш цивiлiзованiм робити щось подiбне.