Дмитро Павличко

Погляд у безконечнiсть

Душа моя виловлює очима
Те, що звичайним поглядом не ймеш.
Десь там, неначе в неба за дверима, —
Простори без початку i без меж.
Туди летить все чорне, все червоне,
Все бiле, все криваво-золоте,
Всiх кольорiв i барв земних мiльйони,
Як мрево, що само себе плете.
Летять просяклi блискавками хмари,
Як тельбухи звiрячi, гадiв бридь;
Ти думаєш — то в космосi пожари,
Чужа планета вибухла й горить.
Куди ж той рух? I хто, з якої урни
Той попiл висипає? Придивись!
Тобi здається — то летять Сатурни,
В безодню падає скеляста вись.
Аж нi! То людства спалене, розбите
Життя летить у власних кольорах;
То наших мрiй слiпi метеорити
Забитих нас несуть нiкчемний прах.
Душе моя! Безмежностям у вiчi
Так довго не дивись, перепочинь!
Ми летимо, боги, погаслi свiчi,
Пiдмурки поруйнованих святинь.

19.01.2016

Суха сльоза

Майнула молодiсть, як птаха в житi,
Б’є тричi в дзвони мiй осiннiй вiк.
Тружденний, посивiлий чоловiк,
Стою на полi в дзвонковiй блакитi.

Моє: життя — двi-три щасливi митi,
А все здобуте, — як порожнiй тiк,
Як висохлий в жару гiрський потiк,
Як бабиного лiта зниклi нитi.

Суха сльоза стоїть вочу менi.
За хлопчиком я плачу, за собою.
За пiснею в Прутянськiй сторонi.

Там я ходив, закоханий у зброю,
I смертi ждав, i не боявся бою...
Хто ж я тепер на програнiй вiйнi?

10.01.2016, Одеса

Нiч

Нiч моя недовга. П’ять годин.
П’ять годин. То все моє життя.
Сни. Мого життя щоденний млин.
Слова грiх. Прокльони. Каяття.

Нiч моя безмежна. Навкруги
Неприступнi скелi, як мечi.
Сни. Мої печальнi вороги,
Наче глоду пажернi кущi.

Нiч моя не любить мого дня,
Злодiя, що будить i краде
Золоту узду мого коня,
I його iржання молоде.

Нiч моя чутлива. Я встаю.
Чую дотик нiжної руки,
Чую стогiн брата, що в бою
Впав побiля Дону навзнаки.

07.02.2016