|
|
   |
Першопочатки творчостi Миколи Гоголя глибинно закорiненi в український фольклор, давнi повiр’я, народну демонологiю. У статтi «Про малоросiйську пiсню» письменник називав цей вид фольклору живим, промовистим, звучним лiтописом минулого, в який вмiщається «все: i поезiя, i iсторiя, i батькiвська могила».
Лев Толстой з пiєтетом висловлювався i писав про здатнiсть українцiв словом, пiснею i мелосом виражати свої почуття, болi та страждання. В листi до однiєї своєї кореспондентки росiйський класик зазначав таке: «Нiяка нацiональна музика не виявляла досi своєї народностi з такою величнiстю i силою, як українська, — навiть бiльше, нiж великоросiйська. Слухаючи її, ти бачила б, як вiдкривається перед тобою iсторiя України, ти краще зрозумiла б характер народу, нiж читаючи Гоголя або Конисього».
Музично-пiсенна скарбниця наших предкiв надзвичайно розгалужена, багатошарова, структурована ще в дохристиянськi часи. Її найдавнiша частина — обрядово-календарнi виспiви — колядки, щедрiвки (цього жанру не знають навiть нашi найближчi сусiди), веснянки, русальнi та петрiвочнi, купальськi, жниварськi (з обжинковими разом). Свiт здавна дивують i цiкавлять родинно-звичаєвi, ментально увиразненi пiснi: про кохання, весiльнi, колисковi — щиросерднi, сповненi жертовною силою, веселi чи тужливi, з рiзновидами чоловiчих та жiночих.
Саме цей музично-образний масив народної творчостi розпросторився у християнському свiтi: спочатку у списках, а далi у виглядi друкованих перекладiв українських пiсень. Такi збiрники спочатку виходили у польських, чеських, словацьких, угорських землях, а далi вже були нiмецькi, французькi, англiйськi, датськi, iталiйськi, голландськi, скандинавськi видання.
Справжнiй вибух вiльнолюбного творчого генiя нашого народу спричинили визвольнi змагання в добу козаччини i гетьманства, а також пiсля введення росiйським царизмом крiпацтва в Українi. За три-чотири столiття були створенi могутнi пласти козацьких дум, iсторичних, антикрiпацьких, рекрутських i солдатських, чумацьких, строкарських, заробiтчанських пiсень. А водночас зародилося i славетне кобзарство.
На сьогоднi фольклористи i музикознавцi облiкували бiльше 20 тисяч пiсень з нотами. Значну частину з них включали до вертепних, обрядових iгрищ, iнтермедiй та iнтерлюдiй. Iз зародженням мистецької української драми («Наталка Полтавка» i «Москаль-чарiвник» I. Котляревського). Зi створенням професiйного нацiонального театру пiсенний вокал залунав зi сцени. Величезний внесок у збагачення пiсенного мелосу внесли композитори М. Лисенко, О. Рубець, О. Кошиць, Я. Степовий, Ф. Колесса, Л. Ревуцький, П. Сокальський, Д. Сiчинський, П. Нiщинський,
О. Китастий, Б. Лятошинський.
Лише розповсюдження писемностi, а разом — нотного письма, в новiтнi часи винаходи засобiв звукозапису гарантують «увiчнення» фольклору, хоч i не тотальне. Нотнi записи з’явилися у Києвi лише в ХI столiттi. Але ще довший час записувалася тiльки церковна музика. Першi збiрки з’явилися друком у ХIХ столiттi, як i науковi дослiдження у цiй царинi. До збору i запису фольклору активно включилися письменники i науковцi. А вже у другiй половинi ХХ столiття видавництво «Музична Україна» випустило серiю таких персонiфiкованих колекцiй: Iвана Манжури, Iвана Франка, Степана Руданського, Маркiяна Шашкевича, Павла Тичини, Євгенiї Ярошинської, Михайла Стельмаха та iнших лiтераторiв. А записи з голосу Лесi Українки, Миколи Лисенка, Климентiя Квiтки, Днiпрової Чайки були виданi з повним нотним супроводом. Так само друком побачили свiт записи виконавцiв з народу — Явдохи Зуїхи, знаменитих лiрникiв, кобзарiв та бандуристiв. Накладом вiд 15 до 30 тисяч примiрникiв побачили свiт десятки малоформатних жанрово-тематичних пiсенникiв, а хрестоматiйнi збiрники у серiї «Шкiльна бiблiотека» — стотисячниками!
Письменник-енциклопедист, знавець національної музичної культури Іван Максимович Лисенко у свій час підготував унікальний «Словник українських співаків» (з чотирьох сотень персоналій довідника — майже половина з успіхом виступали на найпрестижніших сценах світу, в еміграції очолювали в Західній Європі, на Американському континенті, в Австралії відомі оперні театри, консерваторії, вищі музичні школи). Потім подивував читацьку і музичну публіку «Словником музикантів України», «Словником українських опер».
Переступивши 80-й рік життя, Іван Максимович порадував нас «Енциклопедією української пісні». Звичайно, це не каталог усього пісенного багатства — опублікованого чи зібраного у фондах Інституту музикознавства, фольклору та етнології. Для цього 370 сторінок було б замало. Упорядник відібрав близько двох тисяч найпопулярніших пісень, подавши «родовід» кожної — з якого часу відома, де була поширена (зокрема й за рубежами України), названі професійні автори обробок, а також прізвища відомих виконавців, записи на платівках та інших носіях.
А ще «Енциклопедія української пісні» розповідає про найуславленіших збирачів, пропагандистів, дослідників, авторів музики і текстів, творів, які стали йменуватися народними. Знайшли відображення в книзі творчі біографії уславлених хорів і капел в Україні та за її межами, основою репертуарів яких були народно-пісенні твори.
Нова книга-довідник має тираж всього 100 примірників, які спромігся оплатити автор енциклопедії. Ганебно мізерний тираж! Пригадується, що «Словник українських співаків» 17 років пролежав у видавництві в радянську пору: бачте, емігрантський склад персоналій ставав на заваді видання. І лише після 1991 року і за гроші доброчинців з діаспори таки було здійснене перше видання. Як бачимо, владні інстанції вже третє десятиліття не дбають про золотий запас національної пісні. Отже, танцюють під чужу дудку чи мелодію...
Анатолій ГЛУЩАК