|
|
   |
Михайло Гершкович — наш земляк, нині знаний журналіст і поет не тільки на Одещині. 1961 року він закінчив 8 класів Роздільнянської школи №1. Потім навчався в Одеському механіко-технологічному технікумі і під час виробничої практики працював на Роздільнянському елеваторі. Після трирічної служби в армії повернувся в Роздільну. Три роки працював у школах району. Закінчив Одеський педагогічний інститут (фізмат), пізніше — Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка. У 1972-1979 роках працював кореспондентом газети «Вперед». На її сторінках у 60-70-их роках з’явилися перші публікації віршів Михайла Гершковича.
З 1979 року живе у м.Балті, де працював у місцевих газетах відповідальним секретарем, заступником редактора та редактором, загалом віддавши роботі у пресі понад 35 років. Друкувався й у ряді інших газет України. Автор декількох збірок поезій, член Ліги незалежних українських письменників ім. Павла Чубинського та член Національної спілки журналістів України, дипломант і лауреат кількох літературних конкурсів.
26 січня Михайлові Гершковичу виповнюється 75. З нагоди ювілею пропонуємо читачам деякі вірші земляка.
* * *
Коли життя невдачами шмагає
Й сплива, мов сніг водою, оптимізм,
Тоді душа нещадно знемагає
Й зневіри вир затягує униз.
Коли ще мрія жевріє у серці
Й кохання шал здіймає до небес,
Тоді людина на межі безсмертя
Й хандра зника, як диво із чудес.
Щасливі миті спалахами іскор
В душі засвітять полум’я єство,
Мов пам’яті вогонь при обеліску,
Як вічності людської торжество.
* * *
Я вдячний долі, що дала мені
Свічки тополь і кетяги калини
Й моя держава — рідна Україна,
Як з нею я, зі мною день при дні.
Вона зазнала стільки у борні
За волю, незалежність й терпить нині,
В наш час тривожний, швидкозмінний,
Й своїми болями болить мені.
Під тягарем тривог я все ж щасливий
Любов’ю до стражденної землі,
І Кобзарем, і хлібом на столі,
І вже які б в житті не впали зливи,
Я вірю у прийдешніх літ красу
Й цю віру до могили пронесу.
Я — не змінюсь. Хай грізно даль гримить,
Хай наближається. Борня прилине.
Прийде, нарешті, ждана та хвилина,
Коли себе я зможу проявить.
Не боязка для мене, ні, та мить,
Як затремтить життя мого калина,
Коли для всіх настане грізна днина
І справ — не слів душа спита, щоб жить.
Життя, мов гніт, зажевріє тривожно,
Немовби часом у бентежнім сні:
Прокинешся — і вже сміятись можна.
В житті така примарність — не мені,
Вготований той спокій, мабуть, іншим.
Тяжка реальність може бути — гірша.
* * *
Не розверзнеться грунт під ногами душі
І не зірвуться в прірву чуття незбагненні:
Мабуть, пильно казкові стоять сторожі
На незнаних кордонах емоцій шалених.
Їх висотам, глибинам і далям широт,
Амплітудам кохань ще не знайдено вимір,
Бо такі вже властивості людських істот,
Адже їх невмирущість іще не здійснима.
Смерть існує для тіла, а не для душі,
Й це ніяк не спростовують докази вчених…
Не розверзнеться грунт під ногами душі,
Коли та вознесеться у світ незбагненний.
* * *
Коли керують нами почуття
І пристрасті духовно нас підносять,
Ми щастям проростаєм, мов колоссям,
І сліпо вірим в райське майбуття.
Коли ж шляхи незвідані життя
Нам ставлять запитань нелегких стоси,
Не щастя вже — розумних рішень просим
У долі, щоб залагодить буття.
Бо селяві. На терезах життєвих
Нечасто розкладемо все як слід,
А хвилі щастя, навіть і миттєві,
В серцях надовго залишають слід.
Тож нам потрібні, мов у травні грози,
І палкість почуттів, й холодний розум.