|
Іван Франко — знакова постать в українській інтелектуальній історії: поет, прозаїк, драматург, літературознавець і критик, філософ, соціолог громадський і політичний діяч загальносвітового масштабу кінця ХІХ — початку ХХ століття.
Людина із хистом надзвичайної сили і діапазону, винятковою працелюбністю і широким колом зацікавлень — від науки й публіцистики до грибництва й рибальства; від художньої творчості до філософських праць. Його по праву визначають справжнім енциклопедистом у сфері гуманітарного знання, а сучасники називали — «академією в одній особі». Ще навчаючись у Дрогобицькій гімназії, він дослівно цитував годинні лекції вчителя, знав «Кобзаря» напам’ять, багато читав та перекладав античних авторів. Відзначають, що Франко вільно володів 19(!) мовами. За 40 років свого насиченого творчого життя він написав близько 6 тисяч праць. Письменника навіть номінували на здобуття Нобелівської премії з літератури. Однак не судилося… Він помер незадовго до вірогідного тріумфу.
Іван Франко мав широке коло друзів та приятелів, залишив після себе величезний архів та значну епістолярну спадщину. Але не дивлячись на таку кількість знайомств, наприкінці життя він часто почував себе самотнім. Останні роки життя письменника були надзвичайно важкими. Його гігантський розум був скутий важкою недугою тіла. Та попри всі перешкоди, що ними густо всипала його шлях химерна доля, письменник інтенсивно працював до останнього подиху. І за майже 60-річне життя зробив стільки, скільки не спромігся зробити жоден його нащадок.
Для мене, мешканки Одеси, цікавим є зв’язок генія із нашим містом. Всього один раз — восени 1909 року, важкохворим Іван Франко і приїздив до Одеси на лікування. Тут жили його давні друзі та однодумці. Спочатку письменником опікувався відомий бібліограф і бібліофіл Михайло Комаров, але з певних причин він не міг приділяти йому належної уваги, і тоді митець звернувся до сім’ї історика, письменника та громадського діяча Сергія Шелухина.
Яскравою сторінкою є згадка сучасників про те, яке сильне враження спричинив Іван Франко у присутніх на обговоренні доповіді професора
І. Гордієвського «Початки народного епосу» в Новоросійському університеті. Ці та інші цікаві факти щодо перебування Франка у нашому місті викладено у бібліографічному покажчику «Іван Франко в Одесі» (видання Одеської національної наукової бібліотеки; упорядник — відомий краєзнавець і письменник Григорій Зленко). В нагоді стане і збірка
«Нам пора для України жить: Іван Франко і Одеса», що укладена на матеріалах колекції відомого україніста, колекціонера і краєзнавця Тараса Максим’юка.
Іван Франко був справжнім світочем українського національного руху, адже він одним із перших в українській культурі перейшов до національного осмислення закономірностей у стосунках між народами та їх країнами. Вважав, що «консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей… може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені». В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (час написання — 1905 р.) Франко пише пророчі слова: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіційних кордонів». Також у цей період з’являється знаковий твір «Мойсей» — філософська поема, в якій поет оригінально зобразив постать старозавітного пророка, що вивів ізраільтян із єгипетської неволі. Простежується паралель: й нині український народ ціною буремних випробувань і трагічних втрат виривається із московського полону, стає на власний шлях незалежної розбудови «по своїй хаті і по своїм полі».
Іван Франко як письменник, мислитель, громадянин — це щедре й невичерпне джерело для сучасної вітчизняної і світової науки: щорічні ґрунтовні конференції, «круглі столи»; численні наукові збірки та студії з актуальних питань франкознавства. Значне місце посідає академічне франкознавство, зосереджене у Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України та його Львівському відділенні, Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Львівській національній науковій бібліотеці України імені В. Стефаника та інших установах. Велику роль відіграють громадські наукові інституції, зокрема наукове товариство ім. Шевченка, фундатором якого був у свій час Іван Франко. І це ще далеко не весь перелік.
На мою думку, нині дуже важливо наблизити постать Івана Франка до пересічного читача. Це можна зробити, наприклад, показуючи рецепцію постаті письменника в літературі, а також вивчаючи осіб, які оточували І. Франка, з якими він контактував, та які впливали на нього чи зазнали його впливу. Чудовим прикладом є видання «Твоїми говоритиму устами...». Іван Франко в контексті свого часу» (упорядник — Гнатюк М. І., Київ, 2021) — листи Івана Франка до близьких та колег, спогади сучасників про письменника, нариси про тогочасних інтелектуалів, з якими письменника та вченого пов’язували дружні та творчі стосунки. Великий українець приятелював, співпрацював, спілкувався з багатьма сучасниками, діячами української та європейської культури. Силою свого таланту він значно вплинув на інтелектуальне і культурне середовище не тільки свого часу, а й наступних поколінь. Михайло Грушевський у своєму творі «Апостолові праці» (1926) зауважує, що Франко «дав своєму народові такий невичерпний скарб, викував для нього таку зброю, що її значення можна буде оцінити відповідно тільки згодом, з далекої перспективи історії».
Останнім часом постать Франка розглядається з різних ракурсів та все ж у площині українського і світового франкознавства ще залишаються малодосліджені аспекти — плідне і широке поле подальших розвідок для молодого покоління, до якого належу і я.
Вероніка СТЯГАЙЛО. Працівниця відділу соціокультурної діяльності Одеської національної наукової бібліотеки