|
Бабуся
Послухай, я нікуди не хочу втікати…
Тут моя садиба, кури, стара корова.
Ну і що, що ночами не можу спокійно спати?
Хто, як не я, нагодує худобу, поколе на зиму дрова?
Ну і що, що стріляють? У Бога є свої плани.
Скільки того життя? Як вмирати, то у себе вдома.
Та я ж не звикла сидіти денно, дивитись в сині екрани,
Та й хто обробить город?
Я ж люблю, як солодка робоча втома
Розтікається ввечері тілом, покриває свідомість снами.
Подивись, час ломити курудзи,
копати пора бараболю…
Ой, як рясно вродила, здорова, як банка сметани.
Скільки ж це поле бачило, скільки ввібрало болю?
Воювали тут Другу, а було ще й до неї. Бачиш каштани?
Там йшла лінія фронту, тепер то город Оксани…
Розумієш, чому ця земля є наша віками?
Як її я залишу? Тут предки мої вмирали!
Від залишків гільз, каміння перебрала її руками.
Просиш, щоб я пішла? Щоб чужі на ній танцювали?
Я не буду втікати. Така вже наша натура.
Позриваю груші, складу тут, в кутку, зимувати.
Кажеш, холодно буде? Глянь, онде бараняча шкура,
То твій вуйко з Карпат привіз. Буду її одягати.
А як ляжуть морози, затоплю пічку дровами,
Ти за мене не бійся, собі я раду дам.
Сам дивись, не простинь поміж тими ровами.
А я? Я їм й крихти свого не віддам!
Дім
Потроху збирався дім, як збирався світ.
Речі наповнив зміст, як світання — хмари.
В кожного — такий самий сервіз. Тільки цей от — свій.
І був тут іще з дитинства (здавалось, марно).
У всіх є ці книги, але не малюнок полиць
І сенси, які тримаються за сторінками
Поміж сухих орхідей — та наших минулих лиць,
Застиглих у фоторамках. Ми не звикали
Називати це домом. Для нас він тут був завжди.
Квартира дитинства. Світло із коридору,
Що проводжало до ліфту наші ще сонні сліди.
Балкон, за яким щороку щербився окраєць моря.
Нас вчили цінити щемливу память усіх речей,
Дбати про півстолітні сукні, прикраси, квіти.
Ми мали й місця для нових, адже час тече,
Кожний хотів додати своє щось до цього світу.
Тут будуть радісні спогади й теплі сни,
Навіть тоді, коли я поїду до дому нового.
Мій дім збирався, як рідний маленький світ.
Чи маю прощати, що нині боюсь за нього?