|
|
   |
Одна за одною відбулися дві прем’єри камерних вистав неофіційних одеських театрів. І так сталося, що кожна з них підіймає дуже важливі філософські питання життя та смерті, земної реальності та потойбіччя.
Камерний формат сприяє довірливому спілкуванню із глядачем, який знаходиться поруч, до нього можна навіть звернутися, відкинувши театральну умовність і прописаний драматургом текст. Саме так робить Євген Баль у своїй моновиставі за Гете «Урок Фауста».
Це вистава-лекція, під час якої відбувається безліч перевтілень, а ще — розповідь про історичних осіб (той самий Фауст був мандрівним алхіміком, астрологом та магом, гастролював замками заможних людей, усіляко їх розважаючи, і є версія, нібито він загинув під час чергового експерименту). Мова йде й про особисте, колись класика німецької літератури й зневіреного у коханні вісімнадцятирічного одеського юнака поєднала любов до життя. Гаслом для Жені став вірш, який у перекладі Миколи Лукаша звучить так: «Як зрозуміть цю долю пречудну? Ми мусим жить — бодай лиш мить одну».
За роки роботи над виставою Євген ознайомився з оригіналом тексту і численними перекладами, в тому числі на польську й англійську, побував у Німеччині в містах, де жив і працював Гете, але не у всіх. Мріє опинитися у Веймарі, сподіваємося, це в нього ще попереду. Євген Баль починав у відомому театральному ліцеї, яким керував талановитий педагог Анатолій Падука (звідти вийшло чимало нині професійних акторів, назвемо Олександра Онищенка, засновника Театру «На Чайній»). Сміючись і сумуючи разом з Фаустом, який став, мабуть, вже альтер-его нашого актора, глядачі відчувають неабияке піднесення. Вистава йде у підземному театрі ТЕО, слідкуйте за афішами.
Не такі променисті враження подарував своїй аудиторії «Театр №7», який показав прем’єру філософської драми з елементами чорної комедії «Непогані люди». Це — перша камерна драма в репертуарі театру за 10 років його існування. Вона поставлена за мотивами п’єси культового американського драматурга, володаря Пулітцеровської премії Кормака МакКарті («Старим тут не місце», «Дорога»). Розмова з глядачем йде жорстка. Як заведено в цьому театрі, ніхто нікуди не поспішає, публіка пересувається будівлею за виконавцями, різні епізоди показують на різних поверхах. І починається все у підвалі, де скривавлений Професор (актор, режисер і очільник «Театру №7» Ярослав Трофимов) сидить у клітці, потерпаючи від агресивної на вигляд жіночки (Олександра Лосева), яка погрожує йому ножем, не цураючись ненормативної лексики.
Драма МакКарті завелика для звичайного театрального прочитання, її довелося скорочувати до трьохгодинної тривалості. Двоє незнайомців знаходяться у підвалі закинутої багатоповерхівки в нью-йоркському Гарлемі за неординарних обставин. Він нібито кинувся під потяг підземки, вона нібито опинилася поруч… Як могла жінка витягти непомітно для всіх здоровенного чолов’ягу з-під вагону, доправити його у підвал, та ще й запхати у клітку? Хіба що в неї є надлюдські можливості…
Їм є що розповісти одне одному, і не лише про власні нелегкі долі, а й про війну в Україні, яка примусила засумніватися у доцільності культури в цілому. Але ж кожної миті у різних куточках планети відбуваються бойові дії, так було, на жаль, завжди. А коли тебе особисто це почало торкатися, культура винною раптом стала?
Це могла б сказати жінка-одеситка москвичу-Професору, але не каже, натомість вона повідомить йому багато іншого. Діалог ведеться на підвищених тонах (це «фішка» даного театру), нетерпимо й пристрасно, а з жіночкою не все так просто, ми так і не розгадаємо, хто ж вона насправді: злочинниця чи янгол, який намагається врятувати самогубця? Жінка весь час мінлива, в неї безліч думок та інтересів, емпатії, але, схоже, Професор рішуче налаштований на завершення земного шляху, що б там не казала його співбесідниця. За час вистави актори встигають і полаятися, і подискутувати, і навіть попоїсти, залишивши глядачеві простір для таємниці та сумнівів. Це також цікавий і потрібний досвід.
Марія Гудима. Фото Олега Владимирського