|
|
   |
Народний артист України Георгій Делієв, він же отець-засновник та творчий лідер театру «Маски», міжнародного фестивалю клоунського мистецтва «Комедіада», режисер, актор, музикант, художник, знову в Одесі. Він привіз нам One Fool Show («Шоу одного дурня»).
Цю нову прем’єрну виставу у жанрі фізичного театру, створену у Франції в 2024 році, двічі показали при повних залах в Одеському будинку клоунів. Парижанам дуже припала до смаку вистава, стиль якої Делієв охарактеризував так: сюрреалізм, панк і абсурд. Сам він постане у вигляді бунтівника («дурник», сказав би про такого героя багато хто), також ми побачимо на сцені дочку Георгія, Яну Делієву, яка з дівчинки-бешкетниці перетворилася на розкішну діву. Наша бесіда почалася з запитання про те, як жилося за кордоном.
— Коли виїздили до Франції, ми думали, це тимчасово, незабаром повернемося… Але час іде, в України у мене була велика зайнятість, і зйомки були, і вистави, кожен рік виходило щось нове у мене або у нас в театрі, чи в антрепризі. Іноді по три фільми на рік, по два. Приїхав до Франції, мене ніхто не знає, складно доводилось. Звісно, робота у мене була, я ж у різних жанрах працюю, три виставки пройшли дуже успішно.
Ці роботи зроблені були вже у Франції, в основному графіка, багато з них я продав. Була якась робота за проєктами «Масок», Слава Полунін, звісно, молодець, він надав величезну допомогу і дав роботу хорошу, комфортну, творчу. Він нас попервах прихистив на Жовтому млині, потім ми вже самі визначилися з житлом. Але Слава продовжує допомагати й підтримувати як нас, так і інших українців.
Я подумав якоїсь миті, що треба займатися тим, що вмію робити добре. Останні років двадцять я займався постановкою п’єс Бориса Барського, Гарика Голубенка, Аліка Тарасуля та грав у драматичних виставах «Масок», брав участь в антрепризних постановках. А там, у Франції, я подумав, що треба повернутися до того жанру, з якого свого часу починав, до пантоміми…
Плюс до всього у мене накопичилося багато ідей, що я тут в Одесі не втілив, в плані гегів, класичних реприз у стилі французького театру. Ми ж фанатіли в молодості від французької пантоміми, італійського театру комедія дель арте, всі ці старовинні традиції епохи Відродження, потім епохи класицизму, а початок двадцятого століття, німе кіно… Я ж дуже успішним був у цьому жанрі і, в принципі, вмію це робити не гірше багатьох сучасних французів. Я спочатку у Слави на Жовтому млині грав міні-вистави під відкритим небом, у нього там влітку свята проходять, дуже добре це було. Дещо я там реалізував. Потім зібрав у купку інші доробки, привів усе це в сольну репертуарну структуру. Всю декорацію я виконав самотужки, костюми сам пошив та пофарбував, приготував реквізит своїми руками. Замовляти там це дорого…
— І Саші Алексєєва, чудового художника «Масок», там нема…
— Дійсно, нема. Щоправда, Саша примудрився мені передати з Одеси дещо за моїм проханням, решту довелося мені робити. Я знайшов базу, на якій роблять цирковий реквізит, все виконав. Потім мені Яна каже: «Тату, ось я зараз вільна, можу бути твоїм техніком. Навіщо тобі брати чужу людину, вчити, коли я все це знаю». І вона впоралася чудово, бездоганно, набагато краще будь-якого чоловіка-професіонала, котрий працює там в традиційному театрі, тому що знає всі мої забаганки й особливості цього жанру.
Тут я кажу: «Зачекай, Яно, ти майстер залаштунків, backstage, але треба тебе задіяти як актрису, це буде твоя героїня. Тобто, ти будеш не тільки техніком залаштунків, а й актрисою, котра грає цього техніка». Спочатку я думав чоловіком зробити її, але навіщо, красива дівчина, гарної статури, працюємо на контрасті, конфлікт буде легше побудувати. Вона так легко увійшла в цю виставу за перебігом репетицій, де я відпрацьовував якісь складні свої моменти, що сама почала щось пропонувати. І так пішло легко, її персонаж виріс у повноцінну характерну героїню, котра так само цікава, як і мій герой.
Антагоніст! Проте потім вона перетворюється практично на головного героя, а мене робить антагоністом. Це я так трошки розкриваю драматургію, там багато реприз. Взагалі це така класична комедія положень, але при цьому багато тонких драматичних, ліричних та психологічних моментів.
Оскільки я робив для Франції, там є французькі слова, є англійські (ще ж до Канади збираюся везти, і до Швейцарії). Тут ми вживатимемо якісь французькі та англійські репліки, але вони звучатимуть, як тарабарщина, абракадабра, що її клоуни використовують для вираження своїх емоцій, почуттів. Як ми раніше робили: «мана-мана», «тим-тимч-тири-ри»… Я спеціально такі фрази відібрав, які, взагалі-то, й не потрібні. Вони просто додають ще одного кольору, колориту. Ось є тіло, яке працює, пальці, які видобувають звуки з гітари, є мікрофон і є голос, що дає певне емоційне забарвлення, пожвавлює дію. Так що всім зрозуміло буде, глядачам будь-якої національності, навіть німцям, навіть італійцям.
— Ваш герой не такий вже й дурень, він простодушний, добрий, довірливий.
— Насправді тут ще дурепа одна є, тож це шоу двох дурнів. Цей момент не розкривається одразу. Глядач мусить зрозуміти, що дурень в цьому шоу один, а подальші події вже розставляють все по місцях. Я ж академік Міжнародної академії дурнів, просто зобов’язаний розбиратися в даній темі. Ця вистава особлива, вона така, з яких ми починали 30 років тому. Я, звісно, вже не в такій фізичній формі, але в процесі роботи зрозумів, що не дуже втратив, багато чого навіть набув.
— Після показів в Одесі куди прямуєте?
— Буквально на півдня поїду до Парижу. Потім буде шеститижневий тур Італією й одразу ж знову до Парижу, де мені вдалося зняти невеличкий театр на 150 місць у центрі. В Парижі складно створювати театральне мистецтво людині, котра там чужа, збоку, не француз. Всі театри на півроку наперед заангажовані, забиті, в кращому разі там можна отримати якийсь незручний час. Але мені вдалося, тому що директор цього театру, він же продюсер та художній керівник, є моїм фанатом. Він бачив мене на сцені та хотів, аби я у нього грав, тому поступився багато в чому в питаннях орендної платні, беру три п’ятниці поспіль.
— Ваші молодші діти виявляють бажання стати клоунами?
— Звісно, виявляють. Коля повсякчас дурня клеїть. Він добре грає на гітарі, конним спортом займається. Лука маленький ще зовсім, але теж дієвий, творчий, пісні співає, вірші добре запам’ятовує. Аліса, онучка, теж співає, танцює, грає на піаніно. У них більше можливостей, ніж було в моєму дитинстві, я ріс у маленькому містечку, в Новій Каховці, не займався театром взагалі, тільки живописом. А у дітей інакше, хоча й зараз ми живемо в маленьких містечках, і Яна з Алісою, і ми з колишньою дружиною і з дітками, але є всі можливості. У Франції дивовижно те, що Париж, столичне місто, повний бомжів, наркоманів, бандитів, брудно навколо. Одеса значно чистіша, Марсель теж не порівняти в цьому плані з Одесою. А французькі маленькі містечка, села акуратні, чисті, безпечні, обслуговуваються ідеально, комунальне господарство просто на вищому рівні, чистота така, що можна просто босоніж ходити вулицею.
— Дуже не вистачає «Комедіади». Зустрічаєтеся за кордоном із клоунами, котрі приїздили до нас на фестиваль?
— Так, з багатьма цирковими, які приїздили на «Комедіаду», ми на Жовтому млині зустрічалися, на міжнародному фестивалі цирку та інших заходах такого роду. Не тільки з учасниками, а й із членами журі часто бачимося. В Канаді я з Івом Шеріфом, продюсером «Цирку дю солей», зустрічався, були зустрічі в Італії, Німеччині, Португалії, Мексиці. пам’ятаєте мексиканський дует LaPompa?
— Ще б пак!
— Я намагався «Комедіаду» зробити в Ризі, Тель-Авіві й Будапешті, але мені це не вдалося. Тут у мене була дуже хороша підтримка міста й області, мер та губернатор завжди допомагали, багато спонсорів було, меценатів, які безкорисливо віддавали гроші на харчування учасників, на транспорт. Готелі та транспортні компанії робили великі знижки, ми, звісно, усім їм вдячні. Одеса в цьому сенсі найвеличніше, благодатне місто. Те, що багато років тому Одеса досягала рівня світовіх столиць, мені здається, було заслугою меценатства. Поїхавши з Одеси, я зрозумів, наскільки потужною була підтримка одеситів, навіть якщо говорити просто про їхні посмішки, добрі слова, любов до «Масок», до театру. Коли про твою роботу висловлюються добре, дякують, це дає підживлення.
За кордоном цього нема, один суворий розрахунок. І бюджет ніяк не складався, щоб запросити таку кількість артистів, як звичайно було на «Комедіаді», щоб такий рівень підняти, як у нас був. Звісно, хочеться повернутися до Одеси та проводити «Комедіаду» тут, але під час війни це неможливо.
Бесідувала Марія Гудима. Фото Олега Владимирського та Юлії Ладік