|
|
   |
Перші покази відновленої вистави заслуженого артиста України Івана Уривського «Одруження» за мотивами п’єси Миколи Гоголя і в перекладі Остапа Вишні пройшли в Одеському українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька.
Прем’єра відбулася 12 квітня 2018 року, виконавський склад тоді був іншим. Після тривалої перерви «Одруження» повернулося до глядачів. Хореограф, заслужений діяч мистецтв України Павло Івлюшкін та художник по світлу Сергій Огрудницький доклали зусиль до створення цієї вистави в жанрі «цілком неймовірна подія».
Класичні прочитання цієї п’єси передбачають сміх у залі та сум у фіналі, але мегапопулярний сьогодні режисер-постановник Іван Уривський не був би собою, якби не примусив публіку засумувати з самого початку. Ця вистава створювалася її авторами як «тонка межа між комедією і абсурдом, між реальністю та маренням, де класичний оновлений сюжет набуває несподіваних відтінків — персонажі стають заручниками власних сумнівів, а «кохання» перетворюється на гру, де ставки надто високі».
Коханням, власне, тут і не пахне. Наречена та претенденти на її руку (серце взагалі ні до чого) просто вважають, ніби настав слушний час для укладення шлюбу. Втеча жениха-переможця Подкольосіна (Єгор Карельський) виглядає цілком логічно. Сучасна психологія пропонує низку методик задля подолання сумнівів, але ж мозок людський не працює без сумнівів, оцінити ситуацію неможливо без всебічного осмислення, виключити з якого сумніви не вийде.
У Гоголя Подкольосін вистрибує з вікна, в одеській версії пірнає у колодязь, який з болем та сльозами Агафія (Ірина Шеляг) у фіналі заколотить цвяхами, поставивши крапку на пошуках особистого щастя. Даремні зусилля свахи Фекли (Ірина Бессараб) та Кочкарьова (заслужений артист України Олександр Ярошенко), тут це інфернальні персонажі. А Подкольосін практично не відрізняється від інших женихів (Володимир Романко, Павло Примак, Владислав Цобенко, Юрій Рекс, Ярослав Бабич, Сергій Корнейко), геть позбавлених індивідуальних характеристик. Слушна порада Кочкарьова назвати їх дурнями та прогнати приймається дівчиною. Хто сам втік, певно, розумніший за інших…
Щемка, тужлива «Пісня Сольвейг» Едварда Гріга, що лунає в запису на початку та у кінці вистави, є лейтмотивом жіночого очікування, але якщо у Сольвейг спочатку виникло кохання, а потім її спіткала розлука, в Агафії лише прагнення виконати нав’язане суспільством завдання: вийти заміж, бажано так, щоб не виявитися битою на другий день після весілля. Це геть не весело й не смішно. Тому й комедійні моменти вилучено з режисерської версії.
Марія Гудима. На фото Олега Владимирського сцени з вистави