|
|
   |
Це слова Івана, бійця-танкіста з Миколаєва, який воював на південному фронті, боронив і нашу Одесу від навали окупантів. Мій новий знайомий втратив ногу.
І ось його історія.
— У 2016-му я пішов на строкову службу, а у 2018 році підписав контракт. Дуже хотів в АТО, але мене не відпустили з військової частини. Я був інструктором гаубиці, отримав фахову підготовку навідника танкової гармати у навчальному центрі.
25 лютого о шостій ранку приїхав у військкомат, звичайно, розраховував, що піду на війну танкістом, а мене направили в територіальну оборону. Тоді побіг до начальника, сказав, що хочу в ЗСУ танкістом. Погодились. Так я опинився у військовій частині, і почалося моє бойове життя…
Той останній бій Іван згадує в подробицях:
— Зранку мали йти в наступ. О третій годині вирушили, о шостій — вже були на позиції. Заїхали у село Новогригорівка і розпочали бій. За даними розвідки, там мав стояти ворожий танк, і я отримав завдання його знищити. Але він вже від’їхав, ми перемістилися до сусіднього села Любомирівка, де було багато ворогів в окопах. Почали вести вогонь по противнику. Вистріляли весь боєкомплект, відступили, щоб заправити новий і знову вирушили на те саме місце. Раптом я почув сильний дзвін, побачив спалах в нашому танку і зрозумів, що прилетіло по нам. Почав мацати рукою, шукаючи командира, але його поруч вже не було. І командир, і механік вилізли з машини, мені також треба було евакуюватися. Починаю рухатись і відчуваю, наче нога затекла. Дивлюсь вниз, а вона висить…Спираючись на руки, вистрибую з танка і знову чую свист — по нам летіла міна 120-го калібру. Встиг відповзти у яр та заховатись. А коли хлопці побачили другий танк, який рухався в нашу сторону, зупинили його, затягли мене на броню, і так ми дісталися безпечного місця. Викликали медиків, приїхала машина, мене поклали в багажник і відвезли до села Заря, де стояла «швидка допомога».
Івана доправили у лікарню в Миколаєві, медики, подивившись на ногу бійця, сказали, що не зможуть її врятувати. Ногу ампутували нижче коліна, через кілька днів пораненого перевезли до Одеси — Миколаїв постійно бомбардували.
Питаю Івана про його відчуття і переживання на полі бою. І чую у відповідь:
— Йти у зiткнення лоб в лоб на танку — дуже страшно, в основному, всi стараються стрiляти з закритої вогневої позицiї. А менi було не страшно, може тому, що знаю, за що ми воюємо та кого я захищаю. Не мав сумнівів, коли розносив позицii та блiндажi ворога вогнем танку. Побратими жартували, називали «маніяком» — не заспокоюсь, поки не знищу всіх ворогів, насправді. Механік в моїй машині говорив, що не відчуває страху, коли я поруч — у танку я, як риба у воді. Якщо, бувало, не попаду по цілі, ходжу сумний.
На війні, говорить Іван, кожен переживає свої емоції, і не можна нікого судити.
Що зараз? Боєць тримається мужньо, з оптиміз-мом дивиться у майбутнє:
— Я просто хочу нормальний протез, не дере-в’яну палку, як у пiрата. А грошi я зможу заробити. Але зараз бiльш за все хочу знову стати на ноги. Хочу повернутись на фронт, але жiнка з дитиною не вiдпускають… Я патрiот нашої держави, буду її захищати. Маю набите на грудях тату — герб і карта України. І Крим на ньому — наш!
Андрій ГРІН. Хто бажає допомогти Івану, звертайтесь в редакцію