|
|
   |
Благодійна громадська організація «Українська фундація «Мрія» діє у багатьох регіонах країни і активно допомагає родинам полонених, зниклих безвісти, загиблих і померлих захисників і захисниць України. В Одесі місцеве представництво організації розташоване у Приморському районі.
Пропонуємо читачам розмову з ветераном і керівником «Мрії» Юрієм Гудименком, який до повномасштабної війни був популярним блогером, журналістом і громадським діячем, а нині він — молодший сержант ЗСУ у відставці, який пройшов важкі бої за звільнення Харківщини, отримав серйозне поранення, а зараз спрямовує свої зусилля на захист і підтримку ветеранів.
— Країна ветеранів — так говорять про Україну вже тепер. На вашу думку, це майбутня слабкість держави чи потенціал, яким лише треба правильно скористатися?
— Залежить від того, наскільки далекоглядною в цьому питанні буде держава, імітувати діяльність тут не вийде. Ставлення до ветеранів України — зараз це трохи цинічно прозвучить — має бути таке ж, як до рідкісного та цінного природного ресурсу. Якщо ти розумієш його потенціал, тоді він може стати основою для розбудови країни. Боїшся, не цінуєш — він перетворюється на тягар.
— Перетворити людський ресурс на капітал — ось завдання?
— Саме так. Якщо держава буде ставитися легковажно до ветеранської політики, на неї чекають серйозні проблеми. Ми досі не позбулися огидного радянського спадку, коли з ветеранів робили щось на кшталт декорації, яку раз на рік, 9 травня, показують, а потім забувають. Особливо це стосувалося ветеранів із ознаками інвалідності.
Дотепер нам бракує цілісної концепції ветеранської політики, яка б охоплювала всі сфери життя: від медицини та реабілітації, соціальної та кадрової підтримки до освіти, де ветерани могли би бути корисними наставниками для дітей на ранніх етапах базової військової підготовки.
Команда «Української фундації «Мрія» спільно з Мінветеранів працює над створенням документа, який визначатиме долю держави. Адже коли ми говоримо про ветеранів та їхні родини, ми розуміємо, що йдеться про мільйони людей. В умовах демографічної кризи — дуже великий відсоток населення країни.
— Потреби ветеранів — про що вони? Якою має бути ветеранська політика в державі, щоб зберегти принцип людиноцентричності, а не декларування?
— Перша потреба ветеранів, на мій погляд, дуже проста — ніколи більше не повертатися на війну і зробити все можливе, щоб їхні діти також не були змушені воювати. Як би парадоксально це ні звучало, багато захисників ностальгують за своїми бойовими побратимами. Але ніхто з них не хоче, щоб це стосувалося їхнього сина чи доньки — абсолютно ніхто.
Що ж до більш прозаїчних потреб, то для багатьох ветеранів це, в першу чергу, медицина, включно з психологічною допомогою. На жаль, у нас з цією системою все дуже погано. Реабілітаційні центри дуже потрібні. Але якщо ми говоримо про ветеранів, наприклад, без кінцівок, ми маємо розуміти, що реабілітація може тривати рік, десять або навіть все життя. Є поранення, що можуть регресувати. Це означає, що реабілітаційні центри мають бути якомога ближче до людей, особливо тих, хто проживає у сільській місцевості.
І це лише верхівка айсберга. Ми не говорили про освіту, ветеранський бізнес, повернення ветеранів до цивільного життя. Це комплексні питання, без вирішення яких буде сипатися вся стратегія. Ще раз підкреслю: не ремонтувати стару систему, а будувати нову.
— Чи варто очікувати, що ветеранські ініціативи будуть впливати на формування державної політики в цілому?
— Зараз багато ветеранів — це люди, які демобілізувались через важкі поранення. Вони намагаються вирішити свої особисті проблеми, адже їхнє життя докорінно змінилося, і не на краще. Кажу це з власного досвіду. Коли активна фаза війни закінчиться, відбудеться масова демобілізація. Тому дуже важливо вже зараз підготувати систему до їх повернення та інтеграції в ритм цивільного суспільства. Якщо цього не зробити, цілком очікувано, що країна може отримати в майбутньому і кризи, і невдоволення, і сплеск злочинності.
Але якщо ветерани після повернення відчуватимуть повагу з боку держави і можливість зосередитися на тому, щоб жити, а не виживати, вони можуть стати фундаментом. Люди з досвідом, умінням приймати рішення і діяти в кризових ситуаціях, вони обов’язково підсилюватимуть будь-яку сферу діяльності країни: в бізнесі, політиці, громадській роботі. Тому наше завдання – зробити так, щоб держава була готова до викликів і змогла ефективно впоратися з ними.
— «Українська фундація «Мрія» — громадська організація, яку ви очолюєте. Хто у вашій команді та над чим працює?
— Одне з головних завдань «Мрії» — розробити та сприяти впровадженню реформи гідної соціальної політики для захисників. Цього неможливо досягти без залучення громадянського суспільства. В команді волонтери і ветерани, які працюють у різних сферах, але з однією метою — рухати позитивні зміни та підтримувати тих, кому війна принесла найбільше горя.
У нас є благодійний фонд «Мрія», який вже два роки піклується про родини загиблих, полонених і зниклих безвісти воїнів. Є програми оздоровлення та освітньої підтримки для дітей, допомагаємо військовим частинам і шпиталям.
Один із пріоритетів зараз — монетизація пільг. Протягом десятиліть держава чого тільки не обіцяла захисникам: від безкоштовного проїзду в громадському транспорті до земельних ділянок і квартир. Але ця писана щедрість не має нічого спільного з реальністю. Чимало обіцянок не могли бути виконані в принципі. Ми хочемо зробити так, щоб кожен захисник і кожна захисниця могли отримати те, на що заслуговують. Наша ініціативна група вже подала до Мінвету пропозиції, як знайти адекватний підхід до реалізації ветеранської політики в частині пільг.
Ветерани зможуть обирати, від яких пільг відмовитися в обмін на грошову компенсацію. Це означатиме більше можливостей для планування свого життя. Наприклад, мешканець села не зацікавлений користуватися безкоштовним проїздом у метро, натомість потребує коштів для покращення житлових умов. А містянину більш важливо відкрити власний бізнес, ніж отримати земельну ділянку далеко від цивілізації.
Моя логіка полягає в тому, щоб розрахувати математичну модель цих виплат разом з групою аналітиків, в тому числі державних. Виплати розтягуються на роки, щоб зменшити навантаження на державний бюджет. Але водночас вони не безкінечні та не повинні перекреслити мотивацію людини до соціалізації та пошуку роботи.
— Робити прогнози — завжди невдячна справа. На ваш погляд, що чекає на Україну після завершення активної фази війни?
— Зараз про поствоєнний курс говорять дуже багато. Я не бачу сенсу в цих розмовах, оскільки вони розслабляють. Звісно, всі війни рано чи пізно закінчуються, але деякі з них тривають дуже довго. Наша війна триває вже більше 10 років, і це далеко не рекорд. Як історик, я розумію, що перемога чи поразка країни можуть по-різному сприйматися всередині суспільства. Наприклад, під час зимової війни між Фінляндією та СРСР наприкінці 30-х років минулого сториччя Фінляндія фактично перемогла, зберігши свою незалежність. Проте тоді фіни вважали себе переможеними і за кілька років вступили в нову війну разом з третіми союзниками.
Якщо ми підпишемо мир, який суспільство буде вважати поразкою, це призведе до величезних внутрішніх проблем.
Взагалі ми повинні усвідомити важливу базову річ: слово «захист» для нашого майбутнього буде головним. Ми повинні забезпечити всеосяжний захист країни від зовнішнього ворога, який нікуди не зникне. Захист громадянина і його прав, причому цього разу не тільки на папері. В тому числі захист тих, хто боронить нашу країну. Бо після війни вони цього потребуватимуть.
— Росія залишатиметься нашим сусідом і завжди становитиме загрозу. Як захищатися в таких умовах?
— Ми знову повертаємось до питання обороноздатності країни. Чим більше в нас сучасної зброї, чим краще підготовлена армія, тим менше шансів, що хтось зважиться напасти на країну, а наші діти будуть втягнуті у війну.
Тому завдання №1 держави — безпека і захист. Як цього можна досягнути? Є дві опції, що доповнюють одна одну. Україна повинна стати членом НАТО, це ключова і єдина гарантія. Друга опція — власна готовність. Союзники не вирішать за нас наші проблеми. Ми повинні робити ставку на сучасне озброєння, створювати потужні підприємства оборонного комплексу, залучати нові військові технології та модернізувати армію. На найближчі 10–15 років озброєння країни буде головним завданням.
— Звідки країні брати кошти? Чи збільшення податкового тиску, чим зараз займається влада, вирішить проблему?
— Людство знає тільки один рецепт пожвавлення економіки — це свобода! Дайте більше свободи підприємцю, припиніть державний рекет, державне втручання там, де воно неефективне. Скорочення державного втручання сприятиме збільшенню приватних ініціатив і відповідних надходжень. З іншого боку, менше держави в економіці — менше корупції. Коли спецпредставники США вказують на «сірі» ринки і багаторічні втрати мільярдів, важливо запитати себе: що ми зробили для подолання цих проблем? Якщо ми не вирішимо ці питання, а влада продовжить витискати гроші лише з тих, хто їх і так справно платить, то тільки продовжимо рити собі кризову яму.
Жертовність — одна з найвищих форм патріотизму. Але мені б не хотілося жити в країні, де героїзм є повсякденною необхідністю.
— Ми говорили про завдання для країни. А які орієнтири ставите для себе?
— Після поранення я випав з активного життя на понад рік, життя без правої руки стало для мене складнішим. Щоб відволіктися під час реабілітації, укладав збірку своїх дописів за останнє десятиріччя, допомагав з організацією благодійних зборів. Зараз спільно з командою рухаємо важливі напрацювання ветеранської політики. Що завжди було для мене неприйнятним — залишатися пасивним спостерігачем у своїй країні.
Сьогоднішня кризова ситуація повинна стати для нас уроком. Можна сісти, склавши руки, і плакати, як нам тяжко. А можна розпочати повне перезавантаження, щоб наблизити зміни, про які ми мріємо.
Розмову вела Олена ЯРОЦЬКА