|
|
   |
Авторський проєкт заслуженого працівника культури України Юрія Ющенка, цикл вечорів «Легенди театральної Одеси» здійснюється у Всесвітньому клубі одеситів. Перший вечір присвятили заслуженому артисту України Борису Зайденбергу, а героями другого стали улюбленці кількох поколінь одеської публіки Лідія Полякова та Євгеній Котов — партнери на сцені та подружжя у житті.
Акторська пара служила Одеському російському (нині обласному) драматичному театру 40 років — з 1956-го по 1996-й. На їхньому творчому рахунку — сотні яскравих образів у легендарних виставах та фільмах Одеської кіностудії. Комедійне обдарування разом із драматичним — така сполука виникає не часто.
Блискуча акторська пара своїм гармонійним подружнім життям спростовувала стереотип стосовно того, що в театральному середовищі шлюби нетривкі. Їхня молодша колега по сцені Тетяна Опаріна згадує, що трималися Євгеній Олександрович та Лідія Пилипівна у товаристві наче пара голубків, чоловік власноруч очищав для дружини яблучко та годував її за столом. Це було надзвичайно зворушливо.
— Першою виставою, за якою їх запам’ятали одеські глядачі, була «Багато галасу даремно» за Шекспіром, — розповів Юрій Ющенко. — Лідія Пилипівна, тоді ще Лідочка, грала Беатріче, Євгеній Олександрович — Бенедикта. Йому було 44 роки, їй — 34, і з цього моменту розпочався відлік їхньої одеської біографії. А попередні події їхнього життя довгий час були табуйованою темою.
За словами давнього друга творчої пари Олександра Бірштейна, Євгеній Олександрович якось розповідав про те, як Театр Сергія Радлова, в якому служив Котов, потрапив до оточення. Ба більше — до концтабору, хоч якоюсь мірою привілейованого концтабору. Трупу возили Францією, де вона виступала по концтаборах для військовополонених. Репертуар був класичний, західноєвропейський, і навіть грали «Без вини винних» Островського. Війна закінчилася, почали повертатися групами на батьківщину. Радлова заарештували 1946 року після повернення до Радянського Союзу. Групі акторів, з якою приїхав Котов, сказали: «Розбігайтеся». Почалися мандри… Лідія Пилипівна теж часто міняла місце проживання та не дуже розповідала про власне походження. Відомо, що її мати була медичною сестрою у Першу світову, а батько — військовим царської армії.
— Сергій Ернестович Радлов був радикальною фігурою в театральному мистецтві, — уточнює Юрій Ющенко. — Він ще до 1917 року був одним із найближчих однодумців Всеволода Мейєрхольда, повністю прийняв радянську владу та очолив Александринський театр, створив власний, який спочатку носив назву Молодий театр, далі Театр-студія Сергія Радлова і, зрештою, театр Ленради. У 1941 році театр був евакуйований, а далі опинився на окупованій території. Досі невідомо, яким чином Радлов домовився щодо того, аби його акторів не чіпали. Якийсь час вони працювали в Запоріжжі, далі їх вивезли у Берлін, де доводилося грати для російськомовної аудиторії, в тому числі для власівців. А далі театр опинився в Парижі під керівництвом вже радянської влади.
Котов був дуже близьким соратником Радлова, який, до речі, є постановником знакової вистави «Король Лір» у театрі Соломона Міхоелса. У зв’язку зі смертю Сталіна у 1953 році Сергій Радлов підпав під амністію, але без реабілітації та з ураженням у правах, працював за фахом подалі від центру, у союзних республіках Прибалтики. А у 1957-му приїздив до Одеси та вів перемовини з Одеським українським музично-драматичним театром щодо постановки вистави. Тут вони знову побачилися з Котовим. Радлову залишалося жити тільки рік…
Як би там не було, Одеса виявилася щасливим містом для нашої подружньої пари. Було багато роботи не лише у театрі, а й на кіностудії, ще були так звані «капусники» у Будинку актора. Як згадує заслужений артист України Геннадій Скарга, важко було вмовити Лідію Пилипівну зголоситися на роль бабусі у виставі за Алехандро Касоною «Дерева помирають стоячи», бо не вважала актриса себе гідною грати після Лії Бугової! Вмовили: інший час, інша постановка… Зараз ця вистава вже в українському перекладі знову йде на тій самій сцені вже з іншими виконавцями.
Остання вистава, в якій брала участь Полякова, це «Закат» режисера Віктора Стрижова за Бабелем. «Закат» став візитівкою на довгі роки і нещодавно знову повернувся на сцену. Лідія Пилипівна грала там Нехаму, заклопотану мати великої родини, голова якої повівся негідно, як биндюжник, яким він, власне, й був...
А в житті, як ми вже сказали, був щасливий шлюб, улюблена робота. Після літніх канікул Юрій Ющенко планує поновити в клубі свій цикл вечорів і знов обіцяє відомі та невідомі факти про життя та творчість артистів, матеріали з театральних та сімейних архівів, уривки з фільмів та вистав, спогади колег та друзів, театральні байки, творчі сюрпризи від артистів одеських театрів.
Софія Левкович. Фото Сніжани Павлової та Олега Владимирського