|
Про одеського живописця та графіка Олександра Йосиповича Шкуропата (1964—2008) місто дізналося влітку 1991 року. Персональну виставку, тоді наймолодшого експонента Одеського художнього музею, анонсували статтями основні місцеві газети — «Вечерняя Одесса» та «Знамя коммунизма». Журналісти — мистецтвознавець Михайло Рашковецький та колекціонер Фелікс Кохріхт — не шкодували епітетів для новонародженої зірки.
Показ робіт пройшов досить успішно. Закономірним результатом стало друкування першого каталогу робіт Олександра. Тепер на одному із сайтів ОХМ з ним можна легко ознайомитись...
Якщо зараз, крізь минуле, поглянути на творче життя художника, то ми виявимо, що воно було на диво плідним і, на жаль, коротким.
У 90-х роках Олександр Йосипович ще двічі організовував особисті виставки, але вже у залах Музею західного та східного мистецтва. А його численні спільні з іншими художниками проєкти не піддаються точному підрахунку.
Так, ще в 1990 році одна з його картин зайняла своє почесне місце у масштабному заході «25-річчя дружби міст-побратимів Йокогами та Одеси». Програмою акції передбачалася демонстрація давніх та новітніх шедеврів Японії в Україні. Крім того, жителі країни Сходу сонця на власні очі знайомилися з кращими роботами місцевих авторів.
Гучними подіями 1996-го та 1997 років стали перші Міжнародні арт-фестивалі «Класичний авангард та сучасне мистецтво України» у Києві, де О. Шкуропат представляв своє місто разом із деякими іншими одеськими майстрами.
Креативного потенціалу професіонала, що змужнів, з надлишком вистачало на великі і малі колективні вернісажі. Галереї Львова, Ростова-на-Дону, Москви, Цюріха, Києва, Одеси, Відня та інші культурні центри в різних містах ближнього та далекого зарубіжжя «пам’ятають» його полотна.
Завжди і скрізь він відкрито і потужно, як належить самобутньому художнику, заявляв про любов до рідної землі, як до українського села, так і до міста, а отже, був справжнім українофілом!
Сюжети його творів уже на першій персональній виставці — це не що інше, як пильне спостереження за периферією, за прихованим від сторонніх очей життям маленького українського села. Вдивитися і зрозуміти їх — це посміхнутися, задуматися, здивуватися, заплакати і навіть розреготатися.
І назви сміливих новаторських полотен говорили самі за себе: «Баби села Рубань», «Моя Україна», «Земля», «Вилківські легенди», «Козачий дворик», «Глечики», «Не вмерла ще слава»». Вони виглядали і виглядають як готові ілюстрації до майбутніх, ще не написаних віртуозами слова, літературних опусів.
Що б не пропонував художник своєму глядачеві — чи пройтися по залитому місячним сяйвом нічному сільському саду, чи в неділю прогулятися бульварами міста, вшанувати пам’ять предків на цвинтарі або поміркувати про долю рідної землі біля паркану з розбитими глиняними горщиками — всі ідеї його картин осмислені і начебто мають кілька рівнів усвідомлення.
Не секрет, що митці мають особливу чуттєвість, вони набагато тонше, ніж проста людина, сприймають дійсність. Саме таким був Олександр Шкуропат.
Він опинився серед обраних, кому випало рішуче відмовитися від соцреалізму в живопису і внести свіжий подих у декоративний фольклор, передбачити в Одесі (задовго до нинішнього пробудження) неформальний інтерес до української культури та історії, намітити певний напрямок у національному мистецтві поколінь художників.
Цього року Олександру Йосиповичу Шкуропату виповнилося б 60 років. До круглих дат творчих діячів зазвичай влаштовують урочисті заходи. Група одеських шанувальників творчості майстра вирішили підтримати славну традицію. У проєкті заплановані зйомка документального фільму «Олександр Шкуропат. Відродження» та організація меморіальної виставки живопису та графіки, відкриття якої має відбутися 3 жовтня 2024 року.
Едуард РАТУШНЯК