|
|
   |
Не стало Олександра Григоровича Зінченка, великого друга нашої газети, лауреата редакційного конкурсу «Люди справи» першого призову, а згодом члена журі цього конкурсу. Про таких, як він, кажуть: людина на своєму місці.
Він своє місце займав міцно та гідно — у центрі нападу футбольної команди, яка виграла Кубок області; на тренерському містку, двічі виводячи рідний «Дзержинець» на перемоги у чемпіонаті Одещини; на чолі райради ДСТ «Колос», коли овідіопольці сім років поспіль ставали призерами обласної Спартакіади; на посаді керівника фірми «Октан», яка забезпечувала у 1992—1996 роках пально-мастильними матеріалами весь район, та ТОВ СФ «Моноліт», що радував мешканців тогочасного Іллічівська якісним житлом; вісім років головуючи в обласній федерації важкої атлетики, вносячи свій внесок у медалі чемпіонатів світу та Європи, Олімпійських ігор.
З ним завжди було цікаво. Часто ми, «вечіркінці», гостювали в нього в Овідіополі і на дачі біля самого моря. І не втомлювалися слухати його повні гумору розповіді з життя, дивуючись його ємним характеристикам, вiдзначаючи його дивовижне життєлюбство і водночас іронічне ставлення до власних заслуг. А заслуги — виняткові. Ось кілька епізодів із життя Олександра Зінченка.
У півфіналі розіграшу Кубка області 1972-го його «Дзержинець» зустрічався з суперником з Татарбунарів, до складу команди якого в основному входили гравці «Чорноморця» і СКА. Олександр, очолюючи центр нападу овідіопольської команди, прорвався на побачення із уславленим одеським голкіпером Георгієм Городенком. Інший би розгубився, а юний форвард «нахабно» i підступно пустив м’яч між ніг воротаря. Гол виявився переможним, а у фіналі проти колег із Саврані Зінченко забив два м’ячі з трьох (3:0).
З 1978 року він — головний тренер «Дзержинця», з яким двічі перемагав у чемпіонаті області та брав Кубок. Зверніть увагу на кадрову політику «коуча»: так, у чемпіонському складі 1980-го знаходимо імена Миколи Мандриченка — незабаром гравця команди майстрів, Миколи Чербаджі — майбутнього мера Овідіополя, Віктора Дукова — майбутнього голови райдержадміністрації. Як вам така тренерська «чуйка»?
Очоливши райраду ДСТ «Колос», він здивував усіх, прийнявши на роботу колишнього штангіста Юрія Кучинова, який тоді працював... водієм в аеропорту. Через кілька років імена учнів Ю. Кучинова — срібного призера Олімпійських ігор, дворазового чемпіона світу Ігоря Разоренова, рекордсмена світу Руслана Савченка, призерів першостей Європи Юлії Довгаль та Олексія Колокольцева — стануть відомими усьому світу. До олімпійської «бронзи» 2012 року уродженки села Нова Долина Юлії Паратової він теж має безпосереднє відношення, адже саме він заклав фундамент майбутніх успіхів важкоатлетів, стояв, можно сміливо сказати, біля витоків важкоатлетичної школи Овідіополя. І зв’язок зі своїм «хрещеником» Юрієм Кучиновим, який нині очолює жіночу збірну України, не втрачав до останніх днів життя.
А ось, як з’явився в Овідіополі стадіон.
— Наприкінці 80-х у нас гостро постало питання про зведення нового стадіону, — згадував О. Зінченко. — Але далі розмов справа не йшла. Тоді я вмовив приїхати до нас таких відомих у футбольному світі людей, як Сергій Романович Роздорожнюк та Йосип Абрамович Оберберг. Після побаченого (голова райвиконкому прийняти їх не спромігся) з’явилася розгромна стаття в обласній газеті. Викликають мене до райвиконкому та запитують: «Як реагувати?» — «Що означає, як? — відповідаю. — Будувати треба». Домовився з обласним спорткомітетом про виділення 250 тисяч рублів (із прибутку «Спортлото»), 40 тисяч підкинув обком профспілки працівників сільського господарства, проєкт було включено до плану Мінсільгоспбуду УРСР, і справа рушила.
Рушила-то рушила, та якось занадто вже вальяжно: то цемент не завезуть, то бетонозмішувач не працює, то людей забудуть прислати. Два місяці терпів Зінченко та, бачачи, що звичні методи не спрацьовують, вирішив діяти нетрадиційно. О 6-й ранку
об’їхав з начальником райДАІ всі об’єкти ПМК, що займалася будівництвом арени, познімав номери з машин начальника, головного інженера, з усієї техніки, паралізувавши таким чином роботу підприємства. А на спішно зібраній з цього надзвичайного приводу планерці заявив: «Наступного разу до вас заявиться ОБХСС, потім пожежники, слідом за ними санстанція…». Загроза подіяла: через півтора роки стадіон було збудовано. (А другий секретар райкому, оцінивши результат, чи то жартома, чи всерйоз, незабаром запропонував: «Саша, давай проведемо з тобою планерку на заводі пресів»). До активу тодішнього керівника «Колоса» можна сміливо занести і будівництво чудової водно-гребної бази.
Дружба Олександра Григоровича з «Вечірньою Одесою» розпочалася давно, коли засновник і перший редактор газети заслужений журналiст України Борис Федорович Дерев’янко разом із однокласником народним артистом СРСР Миколою Огреничем приїжджав до Овідіополя в гості до ще одного свого шкільного товариша, заслуженого тренера України Володимира Семеновича Бондаренка (ось який класс в Іванівці підібрався!).
— З одного боку, я відчував себе в компанії великих людей досить вільно, — розповідав про свої враження Зінченко, — з іншого — постійно відчував велич особистості. Це щастя — бути знайомим із такими людьми.
Сьогодні такими словами ми проводжаємо в останню путь Олександра Григоровича.
Анатолій МАЗУРЕНКО