|
|
   |
Віктор Іванович Борейко — майстер спорту з велоспорту, причому норматив майстра виконав як на треку, так і на шосе. Він маститий спортивний наставник — виховав плеяду видатних гонщиків, серед яких 19 майстрів спорту міжнародного класу, 26 чемпіонів СРСР, а кількість «просто» майстрів перевищила вісім десятків. А ще він — двічі заслужений тренер: спочатку це почесне звання йому надали в Молдові, а потім в Україні.
Володимир Іванович народився на Молдаванці у сім’ї залізничників. Батько служив у відділенні залізниці, мати працювала на товарній станції. Як же він за такого родоводу не опинився в «Локомотиві»?
— А тому, що навпроти мого будинку на Михайлівській проживало подружжя Табачковських — знаменита велосипедистка Ельза та її чоловік Віктор, спартаківці. Але спартаківцем я пробув недовго — настав час служити в армії.
— У роки вашої молодості більшість одеських хлопчиків мріяла про футбол. У скверику, неподалік вашого будинку, як мені розповідав легендарний Юрій Анатолійович Поволоцький, який понад тридцять років очолював облспорткомітет, влаштовувалися футбольні баталії у форматі «цигани проти збірної світу». Знаменитий півзахисник «Чорноморця» Григорій Сапожніков пізнавав ази футболу якраз у таких поєдинках. Чому ж ви обрали велосипед?
— Та я про спорт у ті роки взагалі не думав. Старшому братові Георгію купили велосипед — такий собі почесний шляховик «Україна», кілограмів тридцять вагою. Я був готовий ганяти на ньому цілодобово. Але у брата з цього приводу були свої плани. Один із моїх друзів займався в секції у В’ячеслава Михайловича Гейнемана. Там, як розповідав товариш, давали велосипед додому, якщо бачили, що ти дивишся за ним, доглядаєш, ремонтуєш. Це і стало визначальним у моєму виборі. Тож у секцію я прийшов пізно, у 16 років.
Проте, незважаючи на малий спортивний стаж, в армії його направили служити до спортроти, куди він потрапив за рекомендацією Анатолія Миколайовича Діденка. Очевидно, начальник фізпідготовки Одеського військового округу Іван Кирилович Покусаєв та головний тренер з велоспорту Володимир Йосипович Брауде (згодом — заслужений тренер СРСР) щось розгледіли у новачку, не увінчаному великими переможними регаліями. Норматив майстра він виконав (спочатку на чемпіонаті області у груповій гонці на 100 кілометрів потрібно було проїхати за 2 години 12 хвилин, а потім підтвердити у роздільному старті — в індивідуальній гонці на 25 кілометрів треба було вкластися у 41 хвилину).
— Але велосипед велосипеду — різниця, — наголошує Борейко. — 401-й «Москвич» і «Мерседес» — це дві великі різниці. Я потрапив до такого колективу! Люди Гонку світу вигравали! Мене Брауде перед чемпіонатом Збройних Сил відправив на трек до Сімферополя тренуватися, адже в Одесі треку вже не існувало, на його місці збудували театр оперети. Пригадую останній старт на одеському треку. Спринт виграв Вова Семенець, другим був Толя Яблуновський, третім на фініш приїхав я.
— З великими довелося битися.
— Це потім вони стали великими. Тоді вони були простими пацанами, навіть молодші за мене. Інша річ — збірна країни, яка тренувалася у Сімферополі. Я сидів на лавці і на всі очі дивився, як працюють великі гонщики, я їх тоді тільки по газеті «Радянський спорт» знав. Чемпіони світу Віктор Биков та Володимир Кузнєцов — це темп. Спринт представляли чемпіон світу Омар Пхакадзе, майбутні олімпійські чемпіони Володимир Семенець та Ігор Целовальников, Сергій Кравцов, який згодом брав участь у трьох Олімпіадах... Команду очолював світова легенда Вадим Андрійович Бахвалов. Сиди та записуй! Я й записував, дивився: що вони роблять, як працюють. Потім придбав собі секундомір, почав засікати відрізки. Багато чого тоді не розумів, але мені було цікаво. Впевнений: якщо людині не цікаво те, чим вона займається, нічого путнього в неї не вийде.
Спостерігаючи за великими гонщиками, Борейко поступово накопичував знання та досвід, завдяки яким 1 грудня 1970 року офіційно став тренером. Перші великі успіхи прийшли у Молдові. Чому у Молдові? Та тому що Одеський військовий округ включав Крим, Херсон, Миколаїв, Запоріжжя, Одесу, само собою і Молдову. Велосипедисти базувалися у Кишиневі. Веслування на байдарках і каное було приписано в Дубоссарах, у Тирасполі тренувалися веслярі-«академіки» та гандболісти. В армійський клуб тоді багато хто намагався потрапити, у тому числі й великі спортсмени (завдяки добрим умовам). Але до збірної Молдови кращих українських гонщиків не брали, переважно за неї виступали люди, які посідали 4-е, 5-е місця. І нерідко перемагали!
У 1970 році він вперше вивіз свою команду на Кубок СРСР до Єревану. Анатолій Яблуновський посів 3-є місце, Хосе Гаспар — 4-е. До Спартакіади народів СРСР підготував командні перегони. Посіли 6-е місце, що для Молдови було величезним досягненням. Одна ремарка: склад команди був суто одеським.
— Кого з ваших підопічних ви вважаєте найталановитішим?
— Багато хто був талановитим. Когось не хочу виділяти. А ось найуспiшнiшого назву. Це Андрій Шпак — переможець Кубку світу серед професіоналів. Він виграв 280-кілометрову гонку Париж — Рубе.
— А найнереалізованіший?
— Толя Яблуновський, без запитань. 11-разовий чемпіон СРСР, він на Олімпіаду так і не поїхав, звання заслуженого майстра спорту так і не отримав. Хоча заслуговував — вигравав «срібло» чемпіонату світу, тричі був бронзовим призером. Але на той час званнями не розкидалися, треба було Олімпіаду виграти.
— Чому ж Яблуновський на Олімпіаду не потрапив?
— О, це ціла книга. У 1975 році він на Спартакіаді виграв спринт, а у командних перегонах у складі збірної Молдови став другим. Кому, як не йому, їхати на Олімпіаду? Але так склалися обставини.
— Щось ви не домовляєте, Вікторе Івановичу.
— Ну, захворів він перед Великим призом у Тбілісі. А старт ні з того ні з сього оголосили відбірним, хоча у календарі він таким не значився.
— Тобто нагорі просто не хотіли, щоб до Монреалю поїхав Яблуновський?
— Я не можу цього сказати. Робіть висновки самі. Вся справа у відомчих інтересах. Наведу приклад. На Спартакіаді 1975 року у фінальному заїзді тандемів Яблуновський та Сергій Комельков виграли в олімпійських чемпіонів Володимира Семенця та Ігоря Целовальникова. Три одесити (Яблуновський, його першим тренером був Анатолій Діденко, вихованець Гейнемана Комельков та вихованець Зайдмана Семенець) та харків’янин. Перші двоє виступали за Молдову, другі представляли Ленінград. Про що це каже?
— Про що?
— Про ставлення до кадрів.
— Наскільки мені відомо, ви деякий час працювали у Чехословаччині?
— Якийсь час? Чотири з половиною роки! Я сім років працював у збірній команді Збройних Сил. Спортсменів і тренерів, які досягли хороших результатів, як заохочення посилали за кордон. Так я потрапив до Центральної групи військ. До цього мені не раз доводилося виїжджати за кордон. Але я — робочий тренер, розпорядок дня простий: трек — будинок, трек — будинок. У Чехословаччині в іншому режимі працював.
— Труднощів вистачало?
— Слухайте, кого мені там тренувати? Андрюшу Ведернікова, першого радянського чемпіона світу з велоспорту? Його?! Мої обов’язки, швидше, менеджерські були: вивчити календар гонок, уточнити, що йому потрібно: наголошувати на гірничій підготовці або більше приділити уваги швидкісній. Все залежало від того, до якого чемпіонату ми мали підійти. Ну, колись Андрій міг підійти і сказати: «Вікторе Івановичу, у мене завтра швидкісне тренування, покатайтеся за машиною». А Сергій Шпак — дворазовий чемпіон світу у командних перегонах, щоправда, по молоді, а Толік Безсонов! Хто вони, і хто я зі своїми п’ятьма копійками? Чому я міг їх навчити?! Це абсурд! Скоріше, я в них навчався. Моє завдання — налаштувати хлопців на серйозну роботу, щоб не розслаблялися: відстежувати ставлення до тренувань, забезпечувати умови. Мені за це гроші платили.
— Для радянських спортсменів виїзд за кордон — це можливість підзаробити.
— Головний тренер збірної країни, перший радянський олімпійський чемпіон з велоспорту великий Віктор Арсентійович Капітонов казав: «Хлопці, ваші гроші прибиті на асфальті». Тобто — голову до керма нижче і страждай, вмирай, але продовжуй крутити педалі. І будуть у тебе гроші. Особливо у наш час. Я завжди вважав, вважаю і вважатиму, що великому спортсмену термін відведено короткий — 7—8 років. Ось цей час потрібно максимально використати. Так, доводиться чимось жертвувати. А той, хто хоче одночасно і те, і те, і те, багато чого не досягне. Так не буває.
— Чи важко було повертатися до вітчизняних буднів після Чехословаччини?
— Не сказав би. Мене робота ніколи не лякала. Розвалився Радянський Союз, і мене запросили до Миколаєва. За кілька років я програв лише три чи чотири олімпійські старти (тобто перегони, що входять до олімпійської програми). Інші виграв. І якось начальник одеського СКА Віктор Іванович Петік запропонував: «Не хочеш повернутися додому?».
Він повернувся. І з головою поринув у роботу. В Одесі Борейко вже треком не займався. У нього гарна шосейна бригада утворилася. Оксана Саприкіна брала участь в Олімпіаді у Сіднеї, Наталія Качалка стартувала в олімпійських Афінах, за плечима Євгенії Висоцької — Олімпіада у Пекіні. Була вона у складі збірної і в Ріо-де-Жанейро, проте на старт вийшла інша гонщиця, знову ж таки — відомчі інтереси (але це інша історія). Усі вони неодноразово вигравали чемпіонати України. Хороша компанія підібралася і у чоловіків — Поспєлов, Яковлєв, Кононенко, Загородній. Результати його учнів говорили за себе. І 2000 року йому надали звання заслуженого тренера України (у Молдові подібною нагородою його відзначили 1973-го).
Непросто далися йому ці роки. Довелося освоювати нові обов’язки. Віктор Іванович не раз наголошував: «Я тренер-практик». А тут треба було організаторською діяльністю займатися, папери оформляти, за своїх спортсменів у кабінетах боротися. О, ці відомчі інтереси, ця невикорінна бюрократія! Так, у 2016 році він доводив, що у Ріо має виступати Євгенія Висоцька. Підготував відповідний лист до міністерства, який мав підписати одеський губернатор. У канцелярії причепилися — у вас не там кома поставлена. Так лист і залишився невiдправленим. Євгенія тим часом на передолімпійських стартах у Буковелі виграла обидві олімпійські дистанції — і роздільний старт, і групові перегони. До Бразилії її не взяти не могли, але на старт вийшла інша гонщиця. І посіла 63-є місце.
— У призи Женька навряд чи потрапила б, але серед перших десяти-дванадцяти точно була б, — упевнений Борейко. — А це ж не 63-є місце!
Іноді доводилося ухвалювати нестандартні рішення. Несподівано учасник двох Олімпіад Василь Яковлєв вирішив зав’язати зі спортом. Петік викликав Борейка: «Що робити? Він офіцер, а бовтається без діла». За тиждень Віктор Іванович звернувся до начальства з рапортом: «Прошу вашого клопотання про присвоєння лейтенанту Яковлєву чергового звання старшого лейтенанта». Клопотання було задоволене, і Василь проїхав ще дві Олімпіади. Причому в Атланті зовсім трохи не дотягнув до медалі, посівши четверте місце, а в Афінах у медісоні фінішував п’ятим.
— Ех, Вася міг би і на п’яту Олімпіаду поїхати, — вважає Віктор Іванович. — Талантище, але чогось йому не вистачало. Працьовитості, мабуть. Зате зараз своїми синами Микитою та Данилом надолужує втрачене. На їхньому рахунку вже чимало перемог.
— Яке нині, на вашу думку, становище з велоспортом в Україні?
— Нiяке.
— То, може, не пізно ще трусити старовиною, Вікторе Івановичу?
— Я своє спортивне життя вже прожив. Годі вже.
Олесь КОЛЕСНІЧЕНКО. Фото з особистого архiву В. I. Борейка