Портовики, а ви пам’ятаєте Ірину Костянтинівну Любимову?

Хочу розповісти про долю чудової людини — Ірини Костянтинівни Любимової — лікарки, яка все життя дбала про тих, хто пов’язаний з морем. Про долю трагічну, про долю завидну…

Слово — Ірині Костянтинівні Любимовій: «Я, Любимова Ірина Костянтинівна (Юревич), народилася 28 лютого 1932 р. у Москві. Батько — Юревич Костянтин Феліксович, інженер. Мати — Авербух Ізабелла Семенівна, лікар, кандидат наук. Коли мені було п’ять з половиною років, у жовтні — листопаді 1937 року заарештували моїх батьків.

Батько після 17 років концентраційних сталінських таборів, дивом зміг вижити, повернувся у 1954 році. Мама отримала «10 років без права листування» за ст.58 і, як з’ясувалося пізніше, була розстріляна у травні 1938 року. Брат матері, Авербух (Ауербах) Михайло Семенович, ховав мене у друзів, щоб влада не помістила мене у дитбудинок для «ворогів народу».

У лютому 1938 року рідна сестра тата, Юлія Феліксівна Юревич, зуміла нелегально вивезти мене до Одеси, в сім’ю бабусі Марії Василівни Юревич, матері мого батька. До війни в Одесі я закінчила два класи школи №36.

22 червня 1941 року мені 9 років, цього яскравого, сонячного дня пролунало страшне слово «війна». З червня по жовтень 1941 року — бомбардування, страшні звуки повітряної тривоги, паніка. Жили у льоху, бомбосховищах, катакомбах. 16 жовтня 1941 року пам’ятаю дуже добре. Пустельні вулиці, з вантажівки, що проїжджає, розкидають листівки. Через рупор звучить: «Брати та сестри, ворог у Хлібній гавані. Ми повернемося — Одеса була, є і буде радянською».

А потім, за кілька днів, нашу тиху Садиківську вулицю на Молдаванці заповнили румунські солдати — визначали місця постоїв, заодно тягли все, що потрапляло їм під руку. Нас вигнали з квартири, і ми перейшли жити у льох, у нашій квартирі оселилися румунські офіцери. Казали, що з цього льоху раніше був вхід до катакомб. Не було електрики та води, постійно горіла маленька саморобна коптилка на парафіні. У льоху було сиро і страшно, ночами шарудили щури. Ще гірше стало взимку, зима була дуже суворою. По воду треба було ходити вниз до вул. Балківської за Розумовською. Дорога була зледеніла і слизька. Поки я приносила два маленькі бідони з водою, замерзала, обливалась і плакала.

Мене виховувала моя тітка, батькова сестра, Юревіч Юлія Феліксівна. Їсти було нічого, і щоб якось вижити, моя тітка міняла речі на продукти: неповний флакон «Червоної Москви» мінявся на 1 кг кукурудзяної крупи, брошка, що залишилася у мене, — на 2 кг квасолі. Мій дитячий сарафанчик — на баночку соєвого борошна.

Я пам’ятаю страшний день узимку, коли з усіх наших дворів на вул. Садиківській румунські солдати виганяли прикладами євреїв. З будинку № 35 вийшов сивий і виснажений старий на милицях, на одязі у нього не було жовтої зірки. Румун замахнувся на нього прикладом, вилаявся і приколов йому шпилькою зірку на чоло... Потекла кров, заливаючи йому обличчя, старий страшенно закричав. Я з жахом відсахнулася від воріт, ніколи не зможу цього забути.

З будинку навпроти, № 40, на саночки посадили мою подружку Інночку Вайсман та її брата Женю, колона людей рушила до Розумовської, а звідти до сквера, де була парашутна вишка (вул. Хворостина). Дорогою в гетто Інночка та Женя замерзли. Коли колона проходила повз наш двір, одна з наших сусідок, Ольга Іванівна Пономаренко, закричала моїй тітці: «А ось я повідомлю комендатуру про те, що тут ховається ще одна жидівська дитина».

Жах і розпач моєї тітки важко було передати. Тієї ж ночі тітка зібрала мене і якісь речі, ми довго йшли кудись по засніжених вулицях. Це була найдовша дорога пішки у моєму житті — до Чубаївки. Ми йшли та йшли, здавалося, що дорозі не буде кінця. І тепер, коли туди можна доїхати трамваєм за 30—35 хвилин, мені не віриться, що це так близько.

Тітка благала свою товаришку по службі Стефу Лебідь взяти мене хоч на якийсь час. Я їм допомагала як могла по господарству. Носила воду з колодязя, помагала по кухні. Вони мали козу, яку я дуже боялася. Чубаївка, Дмитрівка, Олександрівка, Ближні Млини — мене як естафету передавали з рук до рук. Виходити з дому на повітря мені дозволяли лише вночі, оскільки вдень проводилися обшуки та облави. Вдень я сиділа в сараї за кладкою дров, у якій було зроблено невелике заглиблення. Сюди мені приносили їжу. Потім я якийсь час жила за шафою у моєї вчительки Марії Іванівни Коротунової. Мою метрику пред’являти не можна було, бо я була єврейкою.

І тоді тітці підказали мене охрестити у церкві. Після хрещення мені видали свідчення, в якому було змінено прізвище та ім’я матері Ізабелли Семенівни Авербух на Парасковію Семенівну Юревич. Це свідчення і врятувало мені життя. Це був мій єдиний документ, за яким я прожила всю окупацію.

Наприкінці серпня 1942 року я пішла до 3-го класу румунської гімназії, де пізніше і захворіла на важку форму тропічної малярії. Пам’ятаю, коли німці йшли з Одеси, від елеватора, що горів із зерном у Хлібній гавані, вилися чорні клуби диму. Потім, після виходу окупантів, з цього згорілого зерна видавали по картках мізерний денний пайок чорного хліба, що пахнув димом.

У 1944 році мій батько був звільнений з ГУЛАГу (Сибір) і отримав вічне поселення в Комі АРСР. У 1948 році тато забрав мене з Одеси до себе. В 1952 році я повернулася до рідного міста, перевелася з Красноярського медичного інституту до Одеського. В 1954 році тато був реабілітований, а маму трохи пізніше реабілітували посмертно…».

Сказане Іриною Костянтинівною не потребує будь-яких коментарів та уточнень. Тут всього надміру — і зрада, і підлість, і біль, і кохання. Все це свідчення часу.

Після закінчення з червоним дипломом у 1957 році Одеського медичного інституту Ірина Костянтинівна була прийнята на роботу лікарем до Басейнової лікарні моряків, а у 1965 році переведена до поліклініки Одеського порту — терапевтом-профпатологом. Тут вона працювала понад 26 років — до виходу на пенсію у 1991 році із загальним трудовим стажем у морській галузі 33 роки.

Вона залишилася в пам’яті безліччю добрих справ. Через неї пройшли тисячі портовиків, і сьогодні її ім’я на слуху у багатьох. У літню пору, з 1968 по 1988 рр., працювала лікарем у піонерському таборі Одеського порту «Юний моряк» на 16-й ст. В. Фонтану. Ціле покоління дітей портовиків виросло під її невпинним зацікавленим контролем.

У 1979 році Ірину Костянтинівну збиває машина на пішохідному переході. Травма була дуже серйозна. Три місяці лікарні, милиці, інвалідність. Але Ірина Костянтинівна і тут знайшла в собі сили подолати проблеми зі здоров’ям і після реабілітації вийти на роботу.

Як ніхто, вона могла підбадьорити, переконати, що все буде добре. Вона завжди знаходила те головне, що дозволяє людині зберегти гідність і віру. Вона могла взяти на руки чужу дитину — знайти підхід, потрібні слова та за лічені хвилини заспокоїти. Коли Ірину Костянтинівну питали, як у неї справи, вона завжди відповідала «Краще за всіх!». Цей нескінченний життєвий оптимізм, любов до людей, відданість своїй професії, допомогли їй пережити всі життєві негаразди, прожити не просте і дуже насичене подіями прекрасне життя.

Після виходу на пенсію Ірина Костянтинівна присвятила себе захопленню, яким при наявності вільного часу займалася все життя, — вишиванню. І тут вона досягла досконалості, в 1995 році її роботи були представлені на персональній виставці в холі одеської мерії. «Для мене віддушина, радість — це вишивка. Знайти своє і розуміти, що кожна мить неповторна, — ось, що я хотіла побажати кожному, особливо портовикам!».

І сина виховала гідного. Ігор Анатолійович Любимов — відомий морський фахівець, засновник та начальник водолазної служби Державного підприємства «Адміністрація морських портів України», засновник одеського підводного клубу «Посейдон», ветеран Одеського порту, відпрацював тут понад 45 років.

10 грудня 2020 року Ірини Костянтинівни не стало.

Перед очима знову і знову пробігають сторінки життя цієї дивовижної людини з неповторною долею. Долею, яка змушує ще раз задуматися про тих, хто пройшов по життю впевненим кроком, не обертаючись на минуле, на шалені втрати близьких і коханих. Та віддати належне людям, які врятували хоча б одне людське життя.

Михайло ПОЙЗНЕР