|
|
   |
Він народився в Одесі 16 липня 2002 року. Звичайний хлопчик. Йому дали ім’я Максим. У шість років пішов у перший клас школи № 73. Паралельно займався плаванням. Отримував грамоти. П’ять років ходив на уроки малювання. Малював портрети. З глини ліпив статуетки. І дуже любив тваринний світ.
Олеся Кандиба, рідна тітка, згадує: «У нього були і кіт, і папуга, і хом’ячки. Добра душа. Мухи не образив. Ніколи не вбивав комах, а завжди проганяв із кімнати. Одного разу розповідаю йому казку про сороку. Сорока-білобока кашку варила, діток кормила. Цьому дала, цьому дала, а цьому не дала. Дивлюся, а він лежить і плаче. «Олеся, — звертається до мене, — а чому вона всіх покормила, а цього не покормила?» — «Це казка», — кажу. «Ні, ні», — заливався він сльозами.
Шкільні роки минали швидко. Класна керівниця Галина Атакішиєва згадувала: «Він був дружній з усіма. Відповідальний. Надійний: якщо пообіцяв, то обов’язково зробить». Після дев’ятого класу сам вирішив піти зі школи.
Незважаючи на деякі проблеми із зором вступив до училища № 3 морського профілю. Закінчив навчання у 2020 році. Отримав фах токаря ІІІ розряду і моториста ІІ класу. Майстер групи Станіслав Капустенко згадує: «Максим навчався у мене три роки. Був командиром відділення. У всіх справах — перший. Я для нього був і керівник, і батько, і дідусь в одному обличчі. Ділився зі мною всіма своїми планами. Дуже толковий. Хлопець-кремінь. Всього хотів досягти сам і своїм трудом. Стати на ноги. Одружитися. Піти у плавання. Планував продовжити навчання».
Але із вступом до вишу відразу не склалося. І навесні 2021 року він був призваний на строкову службу.
У лютому 2022 року розпочалася повномасштабна війна. Служив у ППО на Чернігівщині, Львівщині, Вінниччині. У березні 2024-го Максим потрапив до 5-ї окремої штурмової Київської бригади. Виїхали на Донеччину. Там «Максон» (позивний Максима) побачив справжню війну. Це хвилювало. Але він мріяв повернутися додому. До того ж дома його чекала дівчина Аліна. «Він завжди повторював, — каже вона, — все буде добре».
Рідна тітка розказує про перший вихід небіжа на позиції: «Йшли на три дні. З собою брали побільше води. Щось з їжі. За день-другий вода закінчилася. Побігли по окопах. Там щось знайшли. Чуємо голоси ворога. Їх дрони у повітрі. Залягли під плащі. Завмерли. А дрон висить над нами. Тоді згадав і Бога, і ангелів, і всіх святих. На шості сутки зателефонував: «Я повернувся». Після окопних подій досвідчені бійці запропонували Максиму вивчитися на механіка-водія. Вивчився. Добре проявив себе. З перших днів. Став водієм М113».
Потім були виїзди на завдання. Повернення. Осколкове поранення, контузія. Дзвінки до тітки, батьків, дівчини. Приїздив у короткочасні відпустки. Дома не полюбляв розповідати про війну. Розповідав про армійського кота Ваську, собачку Бублика, про кошенят. Якось сказав: «Я повернусь і заведу собі кота». Був чесний і добрий. Ніколи не жалівся. І на війні твердо вирішив вступати до інституту. Навіть щось вивчав.
Коли приїздив, поспішав поспілкуватися з друзями, сходити в «МакДональдз». Казав, що доброго м’яса, ковбаси в армії наївся. Забезпечення було відмінним. «Максим і сам вмів смачно готувати», — каже його дівчина. Тітка додає, що до війни він підробляв у деяких кафе. Адміністратори пропонували йому постійну роботу. Він готував свій улюблений салат. Тепер у родині ми називаємо його «Максимкін салат».
Після короткого відпочинку знов повернення до воєнних буднів.
А на війні трапляються різні історії. У травні 2024-го з ним стався такий випадок. «Був нічний виїзд М113. Везли на позиції наших медиків. Їдемо без світла. Навколо суцільна темрява. Бачимо вдалині світяться два ока. Не можемо зрозуміти що це. Під’їхали. Ледве не впритул. А то ворожий танк. Він повертає до нас ствол. Ми розвертаємось. І від нього. Танк за нами. Петляємо. А він не відстає. Зупинилися. Медики подумали, що вже на позиції. Виходять. А тут танк. Із нього вилізає чоловік. Він був один. Кричить: «Мужики, как проехать на Клещеевку?». Відповіли: «Ти вже приїхав. Беремо тебе в полон». Він здався. З’ясувалося, що в нього ні снарядів, нічого. Відвозив своїх на точку і заблукав. Ми забрали в машину полоненого. А хтось з іншої частини забрав танк».
У червні 2024-го був нічний виїзд. Їх М113 потрапив у глибоку вирву. «Максон» вирішив рятувати машину. Це можна було зробити тільки вночі. Вдень висять дрони. Виявив мужність. Не побоявся. При рятуванні бронемашини пошкодив ногу. Лікарі давали два тижні відпустки. Він побув дома днів п’ять. Зустрічі. Заїздив і до тітки. Вона розповідає, що у той приїзд її не дуже довірливий до людей котик не злазив з Максимкіних рук.
І знову воєнні будні, нічні виїзди. І знову лунає його: «Я виїхав». І знову від нього зранку рідня чекає: «Я повернувся».
6 серпня 2024 року — вівторок. Йшов 895-й день війни. Друг згадував: «У той день він підходив до мене разів п’ять. Казав: «Як мені не хочеться на виклик їхати». Порадив йому підійти до старшого командира. Вони зрозуміють. З кимось поміняєшся. «Та ні. Вже цей виїзд зроблю, а завтра у відпустку поїду», каже він».
Цей нічний виїзд був останнім. Машина «Максона» привезла на зміну піхотинців. Бійці швидко залишили борт. Екіпажу М113 ще потрібно було забрати пораненого військового з перебитими ногами з поля бою. І раптом пролунав потужний вибух…
Герой загинув 6 серпня під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Ступочки Краматорського району Донецької області.
10 серпня Максим планував приїхати у відпустку. 10 серпня його привезли до Одеси.
Старший солдат, механік-водій в/ч 4010 5-ї окремої штурмової бригади Чумаченко Максим Анатолійович похований на Алеї Героїв Західного кладовища м. Одеси. Йому було 22 роки.
— Через добу після похорону, — згадує Олеся Кандиба, — він мені наснився і сказав: «Моя душа живе у вашому коті».
18 вересня 2024 року Чумаченка Максима Анатолійовича нагороджено відзнакою міністра оборони України медаллю «Лицарський хрест».
У січні 2025 року на фасаді ліцею №73, де вчився Максим Чумаченко, встановлено меморіальну дошку.
Ігор ПАНОЧИШЕН