|
|
   |
Наприкінці жовтня цього року ЗМІ оприлюднили заяви віце-прем’єр-міністра України, міністра цифрової трансформації Михайла Федорова щодо необхідності фундаментальних змін галузі вищої освіти в Україні.
Але, на жаль, дані заяви мали не конструктивні пропозиції, а переважно базувались на популістських висловлюваннях.
Так, Федоров заявив, що заочна форма навчання повинна бути взагалі скасована через те, що вона є радянським рудиментом освіти, а на зміну їй має прийти дистанційна, як така, що продемонструвала свою більшу ефективність, ніж купування дипломів.
Зважаючи на це, до молодого міністра виникає декілька питань.
По-перше: звідки йому, людині, яка жодного дня не навчалась ні в радянській школі, ні, тим більш, в радянському виші, відомі переваги та недоліки радянської освіти?
По-друге: по кому судить Федоров, заявляючи, що люди, які отримують заочну освіту, по суті купляють дипломи?
По-третє: чи відомо цьому юному спеціалісту в освітній галузі, скільки в Україні взагалі існує вищих навчальних закладів, який з них процент було відкрито саме за радянських часів (а це значно більш ніж 90 відсотків), та скільки будівель навчальних корпусів цих вишів було побудовано фахівцями, які отримували освіту саме завдяки заочній та вечірній формі навчання?
І саме головне, за якими такими результатами та показниками нашої економіки Федоров зробив висновки про нібито ефективність дистанційної освіти, і в яких галузях ми, пересічні українці, на власні очі можемо переконатись, що це було дійсно продемонстровано?
Верховна Рада України поки вирішила не скасовувати заочну форму навчання.
Для прикладу: на сьогодні в Одеській державній академії будівництва та архітектури (ОДАБА) на випускному курсі за спеціальністю водопостачання та водовідведення навчається лише сім студентів магістратури. На передостанньому курсі — не більш п’яти. Тобто ОДАБА в 2024 році випустить лише сім фахівців в цій галузі, в 2025 році ще менше.
Така ситуація створює Одесі, як місту-мільйоннику, загрозу залишитись без фахівців в галузі водопостачання та каналізації.
І це тільки частина проблем, які нам створює влада та інші «зацікавлені особи».
Так, деякі люди вважають, що вища освіта в Україні повинна бути дорогою, та, як приклад, називають цифри 36—38 тис. доларів на рік. Звертаю увагу: НЕ ГРИВЕНЬ, А ДОЛАРІВ! Тобто більше, ніж 3 тис. доларів на місяць. І це при середній зарплаті 18 тисяч гривень, що не перевищує 500 доларів на той же самий місяць. На жаль, скоріш за все, наші міністри прислуховуються саме до таких порад.
З таким підходом до освіти та науки та з такими темпами реформ ми невдовзі перетворимося в кріпаків та будемо лише прислуговувати можновладцям, а у разі потреби — виписувати фахівців з вищою освітою з-за кордону.
Юрій ЗВЕЛІНДОВСЬКИЙ