|
Докiль сягти замрiяному зору,
Лежить нiма липнева синява.
Вона її уперше пiзнава.
О Боже мiй, яке ти любе, море!
Козак колись iз турчином тут спорив
За предковiчнi на цей край права.
I Головатого Антона корогва
Над Хаджибеєм здiйнялася вгору.
Над нею чайок пропливають тiнi,
її цiлують хвилi бiлопiннi
I запахущий вiтер обiйма.
Про неї ще не чутно в Українi,
Та що живе в Поезiї вiднинi —
Вона уже довiдалась сама.
Фонтаннi дачi пiшки обходив.
Коли вони ще звались хуторами,
I тут, неначе в вирiзьбленiй рамi,
Разок надибав усiляких див.
Над морем Чорним вiн не довго жив,
Та в цiм не бачим жодної ми драми.
Нехай зазнає той стида i страму,
Хто книг його i досi не зужив.
Собi за псевдо слово взяв Нечуй,
А плин життя так зiрко й чуйно чув.
Що видається: той талант вiд Бога.
I Кайдашi, i Джеря, i Параска —
Зiгрiтi серцем люди, а не маски.
Лежить їм в вiчнiсть осяйна дорога.
Нахиливсь над дзеркалом лиману
I життя тамтешнє розгляда.
Тихоплинна срiберна вода
В будучину невiдступно манить.
А душа — як та вiдкрита рана:
Людям щастя i добра жада.
Ще в них буде доля молода,
I доба уроча ще настане!
Вiрить вiн i твердо, й урочисто
Всiм своїм неперебутнiм хистом:
Свiт новий — не тiльки увi снi...
Обрис чистий весняного лану
Наплива, немов фата моргана,
I зорею сяє в вишинi.
Григорiй Зленко (1934 — 2015)