|
|
   |
Видатний французький вчений Жюль Мiшле (1798-1874), автор багатотомних корпусiв дослiджень з французької iсторiї, певний час працював на кафедрi iсторiї та моралi. Таке поєднання двох наукових дисциплiн пiсля знаменитого поколiння енциклопедистiв вважалося природним i мотивованим: йшлося про доброчеснiсть вченого, його етичну вiдповiдальнiсть.
Такi засади були вiдкинутi в роки iснування Радянського Союзу, коли «царицями» усiх наук були призначенi двi талмудистськi дисциплiни — марксистсько-ленiнська фiлософiя й iсторiя КПРС (у сталiнському варiантi — «векапебе»). Утiм у 80-х роках минулого столiття саме оте «всеперемагаюче» вчення стало причиною розвалу вавiлоноподiбної будови СРСР, європейського комунiстичного блоку.
Першим серед вузiв Одеси було припинено читання лекцiй з iсторiї КПРС в полiтехнiчному iнститутi. Це сталося у 1988 роцi. Отже, треба було не просто змiнити «вивiску», а принципову науково-дисциплiнарну спрямованiсть роботи кафедри. Чому це вдалося завiдувачу — Григорiю Iвановичу Гончаруку? Адже, незважаючи на пiдтримку керiвництва вузу, новацiя викликала спротив низки спiвробiтникiв кафедри, в основному колишнiх вiйськових полiтпрацiвникiв. Вони з сектантською затятiстю не прагнули перелаштовуватися на справжнi науково-професiйнi рейки, поступатися скомпрометованими компартiйними «принципами». Вiдповiдь знаходимо у постулатi, недавно сформульованому самим Гончаруком щодо успiшностi кожної нової, засадничо моральної справи: «Потрiбнi саме такi керiвники, у яких стратегiчне мислення i готовнiсть до ефективних дiй».
Звичайно, назва кафедри не зазвучала на французький штиб, як за часiв працi в Колеж де Франсе згаданого Жюля Мiшле. Але принцип спорiдненостi дисциплiн був визначальним: з 1988 року — кафедра iсторiї та полiтологiї, з 1991-го — iсторiї та соцiологiї. А з 1993 року, коли склад працiвникiв поповнився молодими, україноцентричними за свiтоглядом i науковими зацiкавленнями вченими, дослiдницький i навчальний профiль дiяльностi колективу на чолi з Григорiєм Iвановичем визначається дефiнiцiєю — кафедра iсторiї та етнографiї України.
На долю Г. I. Гончарука ще зi студентської лави випали драматичнi випробування, як мало кому з ровесникiв, колег по професiї. Подолання життєвих, кар’єрних, фахових випроб i бар’єрiв вигранило його цiлеспрямованiсть, навчило об’єднувати людей, вмiнню разом з ними втiлювати креативнi плани та iдеї. Хоча, здається, навiть сам завiдувач кафедри не мiг передбачити. що за наступнi 25 рокiв колектив виконає такий огром справ, системних звершень. Хто мiг спрогнозувати, що кафедра розпочне вивчення перебiгу зародження громадянського суспiльства в Українi, доленосних державотворчих перспектив пiсля першого з’їзду Народного Руху України, масової пiдтримки ухвалених ним рiшень? А в подальшому одеський колектив так само вимогливо i об’єктивно аналiзуватиме прорахунки Руху i його керiвних структур. Адже цю аналiтику здiйснюватиме кафедра, яка зовсiм недавно працювала (iншим складом, з iншими орiєнтирами) на iдеологiчному фланзi партiї-монополiста, тої, що першою ополчилася перед новою громадською силою.
Саме вченi Одеського нацiонального полiтехнiчного унiверситету (новий статус колишнього iнституту) пiдготували два видання iсторiї НРУ (автор — Григорiй Гончарук), провели низку загальноукраїнських наукових конференцiй «Народний Рух України: мiсце в iсторiї та полiтицi». Працiвникi кафедри захистили дисертацiї на рухiвську тематику. А це означає, що вони оволодiли методиками та iнструментарiєм дослiдження пульсуючого, швидкозмiнюваного суспiльного сьогодення, точною оптикою для висновкiв та спiввiдносних i спiвмiрних оцiнок iсторичних процесiв.
Щойно вийшла друком книжка з промовистою назвою «Г. I. Гончарук i тi, хто про нього. Попереднi пiдсумки». Граматична «усiченiсть» першої частини назви усе ж мiстить прозору пiдказку: прибранi слова пiсля займенникiв «тi, хто» — «писав/пише», «оцiнював/оцiнює». Тобто у збiрнику матимуть слово читачi, рецензенти праць, творчий склад кафедри, журналiсти, а також в полiлог з ними перiодично вступає натхненник проектiв, опублiкованих монографiй, наукових збiрникiв. Винесений на початок видання «Змiст» повнiстю пiдтверджує це припущення. А загалом книга, як продовження видання 2012 року з аналогiчною назвою, сприймається дорожньою картою пройденого кафедрою за чверть столiття шляху на чолi з доктором iсторичних наук, професором Г. I. Гончаруком. В кiлькох статтях i рецензiях належно вiдображено актуальнiсть змiсту, тематичний спектр публiкацiй у перiодичному збiрнику «Iнтелiгенцiя i влада», головою редколегiї якого також є незмiнний лiдер колективу. З 2003 року вийшло 37 випускiв цього авторитетного, широко цитованого iсторiографiчного джерела.
Володiючи публiцистично яскравим стилем викладання матерiалу, вмiнням передати особистiсне ставлення до проблем i персоналiй, Григорiй Iванович часто звертається до iсторико-краєзнавчої тематики. Одесика — в широкому, регiональному значеннi — натепер уже включила в свої аннали такi його книги, як «Ректор вiд Бога», «Персональна справа №88», «Син болгарський — патрiот український» та iншi. Тож Одещина може пишатися, що наш земляк нещодавно був вiдзначений званням «Почесний краєзнавець України». Треба нагадати, що у ХХ столiттi у зв’язку зi зростанням освiченостi українцiв, їхньої зацiкавленостi минулим свого краю, села чи мiстечка, роду, не лише вченi, але й широкi верстви населення долучалися до краєзнавчих пошукiв та дослiджень. У 1990 роцi була зареєстрована спiлка краєзнавцiв України. Однак майже 30 рокiв опiсля не iснувало системи заохочень її членiв — за вагомий вклад у збереження iсторичної та культурної спадщини народу. Минулого року така система нагород була розроблена i затверджена. Можемо пишатися, що посвiдчення №1 про присвоєння звання «Почесний краєзнавець України» нещодавно вручив Григорiєвi Гончаруку голова Нацiональної спiлки краєзнавцiв, член-кореспондент НАН України Олександр Реєнт.
Ми очiкуємо нових здобуткiв та видань вiд кафедри iсторiї та етнографiї Одеського нацiонального полiтехнiчного унiверситету, яку вже 35 рокiв очолює Григорiй Гончарук.
Анатолiй ПОДОЛЯНИН