|
|
   |
У кінці березня цього року біля ротонди в Одеському міському саду сиділа людина з поголеною головою в жовтій монашій накидці, молячись за Україну в позі лотоса. Це було зазначено на плакаті над його головою. Часу на спілкування з ним у мене не було. Я лише зробив його фото з помічником і пішов далі у своїх справах.
Яке ж було моє здивування, коли через чотири місяці я зустрів цього монаха в заповідному куточку Карпат у Верховинському районі Івано-Франківської області в міжнародному Центрі духовного і фізичного розвитку «Дзін спейс». Виявилося, що ця зустріч цілком закономірна: недалеко від цього табору, на відстані години ходьби через гори та долини, знаходиться буддійський монастир, де в ті дні жив і молився монах Микола Коваленко. З іншого боку, маршрути його мандрівок охоплюють усю Україну і навіть далеко за її межами, тому ми могли зустрітися, якщо не тут, то десь в іншому місці. Фігура молячого буддійського монаха завжди привертає увагу, незалежно від того, в якому місті чи селі України він перебуває.
— Весною цього року маршрут моїх молитов розпочинався в Одесі і далі проходив по периметру вздовж зони бойових дій: Миколаїв, Херсон, Запоріжжя, Краматорськ, Харків, Суми, і був ще Київ, — розповідає Микола. — У кожному з цих міст я вибирав людне місце, розгортав плакат і молився впродовж тижня по 2—3 години щодня. Люди підходили, дивилися, деякі робили фото, інколи були і підношення.
У наш прагматичний вік, коли більшість людей орієнтована на матеріальні блага та отримання задоволень, непросто зрозуміти устремління і життя монаха, зокрема Миколи. Він ніде не працює, не має ніяких фінансових надходжень і живе тільки за рахунок підношень. З одягу у нього лише жовта накидка на плечах, та потерта куртка на холодну погоду. І як він дійшов до такого життя?
— Я родом з Черкас, — розповідає монах. — Цього року мені виповнилося 50. З юністі мені подобалося подорожувати. Я періодично йшов із рідного дому і виїжджав у різні міста, перебиваючись випадковими заробітками, ночуючи де доведеться. По суті, бродяжив. У 1992 році на одному з вокзалів на мене звернув увагу буддійський монах. Щось він розгледів у мені і порадив прийти в місцеву буддійську громаду. Так я вперше познайомився з людьми, які є буддистами. Вони, як видно, заронили в мене зерно інтересу до цього вчення. Принаймні, після спілкування з ними я дав обітницю «не брехати» і, по можливості, допомагати людям.
У ті молоді роки я захоплювався східними єдиноборствами і думав, що через прилучення до буддизму я зможу підвищити свою майстерність. Ця думка через кілька місяців і привела мене до Харкова в місцеву громаду буддистів. Я сподівався, що вони підкажуть мені адреси тибетських монастирів, де викладається мистецтво бою без зброї.
Однак на початку мого перебування в громаді я зацікавився вивченням одного з напрямів буддизму під назвою «Лотосова сутра». Пізнання цих істин привело мене до того, що у 1995 році я вирішив стати монахом. Якась іскра спалахнула в мені, надихаючи і вказуючи на сенс мого подальшого життя. Але головним визначальним фактором стало для мене знайомство і спілкування з одним із найвідоміших у світі буддійських монахів — бодхісаттвою, японцем Дзюнсеєм Терасавою Сеніним.
Можу без перебільшення сказати, що він велика людина. Вже понад 50 років мій учитель організовує марші на захист миру в багатьох регіонах нашої планети. Під час своїх мандрівок під барабанний бій він ішов дорогами від міста до міста практично без грошей і жив тільки на підношення, які йому давали люди під час молитов і зустрічей. У результаті він зміг донести свої думки і прагнення про перетворення нашої планети на мирну і спокійну Землю Будди до президентів і прем’єр-міністрів багатьох країн, з якими зустрічався на різних церемоніях. Я особисто вірю в те, що після зустрічі і бесіди Дзюнсея Терасави з Михайлом Горбачовим у Кремлі і вручення йому священної реліквії — Шаріри Будди, перший президент СРСР так активно почав проводити миролюбну політику. А результат спілкування вчителя з королевою Великої Британії Єлизаветою — в Лондоні вперше була споруджена буддійська Ступа.
— Погодьтеся, досить дивно, з точки зору звичайної людини, яка живе зі своєю сім’єю, виховує дітей, зустрічати на автострадах мандрівного монаха в одній жовтій накидці і з барабаном?
— Так, на перший погляд, подібне життя людини можна назвати бродяжництвом. Але давайте поглянемо вглиб історії. Найяскравіші мандрівники: Сіддхартха Гаутама, який став Буддою, Ісус із Назарета, якого назвали Христом, і його апостоли під час розвитку цивілізації проповідували знання, закони життя і моралі, яким потім слідували мільярди людей на землі. Мандрівний спосіб життя вели давньогрецькі сказителі, східні дервіші і навіть українські бандуристи, які несли в світ «розумне, добре, вічне».
Такі «мандрівники» завжди шанувалися. Люди допомагали їм грошима, їжею, нічлігом. Але були і ті представники роду людського, у яких слово на захист миру і злагоди викликало жорсткий протест. З таким ставленням до мого вчителя і мені довелося зіткнутися під час нашого маршу миру до Грозного коли йшла друга чеченська війна. Під проводом Дзюнсея, під бій барабанів і під знаменами ми йшли в липні 1995 року під обстрілами, снарядами і бомбами російської авіації. Наприкінці нашого шляху нас затримала російська поліція і заарештувала. П’ять діб ми провели у фільтраційному таборі тортур і смерті Чернокозово.
— Ви вже майже тридцять років живете як буддійський монах, що називається «ні кола, ні двора», без благ сучасної цивілізації, без уявлення про завтрашній день... Не виникала думка повернутися до звичайного світського життя?
— У 2003 році я зустрів жінку, в яку закохався. Ми одружилися, невдовзі народилася донька. Про чернецтво потрібно було забути. Але моя буддійська іскра не згасла. Можливо, з роками вона ще більше розгорілася. У підсумку через дванадцять років я знову повернувся до буддійського братства.
Олександр ФЕДОРОВ. Член Міжнародної федерації журналістів. Центр «Дзін спейс»