|
|
   |
У кожного народу є свої видатні діячі культури, свої знакові образи літератури. Та, мабуть, не у всіх є свої Пророки, які могли б окреслити обрії життя свого народу, вдихнути в нього душу... Українці мають таку людину, звертаються до неї, шукають у її творчості відповіді на свої запитання. Шевченко — духовний та ідейний провідник української нації.
Увага до його творчості не спадає при будь-яких політичних системах, а слово його приймається, відгукується і проростає дивним квітом любові до України і в серцях людей високоосвічених, і тих, хто далекий від культурного життя. Погодьтесь, що вже навіть це вирізняє його з сонму інших талановитих і розумних людей. А якщо ми згадаємо, що слава ще за життя огорнула крилом його імення й не відлітає от уже друге століття поспіль, то стає зрозумілим бажання сотень дослідників та літераторів розгадати феномен Шевченка й силу його слова.
Безсумнівний талант та складна доля — сирота, кріпак, зробили Шевченка відомим в колі столичної української інтелігенції вже в перші роки його приїзду до Петербургу з паном П.Енгельгардтом у 1831 році. Він навчається у майстерні підрядчика В.Ширяєва, який мав широкі знайомства у середовищі художників, виконував розписи будівлі Сенату і Синоду, Великого й Александринського театрів та, між іншим, і в апартаментах В.Енгельгардта на Невському проспекті.
У липні 1836 року Тарас знайомиться з земляками-українцями — художником Іваном Сошенком, який разом з письменником Євгеном Гребінкою стає добрим опікуном хлопця. Вони зацікавили долею талановитого Тараса й Василя Григоровича — уродженця Полтавщини, видавця першого російського часопису «Журнал изящных искусств», професора Імператорської академії мистецтв, якого знаменитий художник Карл Брюллов називав «Наш отец и командир», а потім і вихователя спадкоємця російського престолу Василя Жуковського.
Мало хто зараз знає, що по суті довгий час Петербурзькою імператорською академією мистецтв керували українці: ректором був Іван Мартос, що народився в козацько-старшинській родині в м.Ічня (тепер Чернігівська область), його «правою рукою» був конференц-секретар академії і його зять Василь Григорович, віце-президентом академії був нащадок гетьмана Івана Скоропадського Федір Толстой.
У них і виникла ідея про розіграш в лотерею поміж членами царської родини та запрошеними вельможами портрета Жуковського кисті Брюллова, задля збору коштів для викупу Шевченка з кріпацтва. А ціну Енгельгардт виставив непомірну — 2500 рублів, що було еквівалентно 45 кілограмам чистого срібла.
Лотерея дала лише 1000 рублів, ще 1500 було зібрано в складчину друзями. Вже 22 квітня 1838 року Шевченко став вільною людиною і через місяць був зарахований до Петербурзької академії мистецтв, яку закінчив у 1845 році, отримавши три срібні медалі.
Він стає модним портретистом, який добре заробляє, гарно одягається, згодом входить в гурток молодих вільнодумців, до якого належали уродженці Пирятинського повіту Полтавської губернії брати-графи Яків та Сергій де Бальмени; фольклорист, член Імператорського товариства заохочення мистецтв меценат Григорій Тарновський; історик-аматор, поет, композитор М.Маркевич, першу поезію якого надрукував в 1820 р. В.Жуковський, та інші.
І саме в цей період відбувається і народження Шевченка-поета — в 1840 році у Петербурзі виходить його перший збірник — «Кобзар», хрещеним батьком якого став Євген Гребінка та поміщик Лохвицького повіту Полтавської губернії Петро Мартос. Свіжий і сильний талант молодого 26-річного поета вразив багатьох, а після виходу в 1841 році першого українського історичного роману у віршах — поеми «Гайдамаки» та балади «Причинна», до кола шанувальників художника та поета одразу потрапили зовсім різні читацькі групи — українські патріоти і російські слов’янофіли, вороги кріпаччини і ностальгуючі за славним минулим полтавські дідичі, петербурзькі естети, харківські університетські професори й провінціали...
1843—1845 роки вважаються переломними у творчості поета, який відмовляється від спокусливо-второваного шляху столичного жителя і йде на поклик Батьківщини. Він відвідує Україну, знайомиться з видатними українськими інтелектуалами — М.Максимовичем, П.Кулішем, М.Костомаровим та ін., отримує роботу художника при Київській археографічній комісії, їздить Україною, збирає етнографічні матеріали, документи, замальовує архітектурні та археологічні пам’ятники і продовжує писати. У 1846 році Шевченко зближується із членами Кирило-Мефодіївського братства, що вважається першою політичною організацією, яка сформулювала українську державницьку перспективу.
Поступово в своїх творах поет піднімається до висот артикуляції запитів українського народу, його починають сприймати лідером національного руху. М.Костомаров так опише враження від поезії Шевченка 1846 року: «Тарасова муза прорвала какой-то подземный заклеп, уже несколько веков запертый многими замками, ... чтобы скрыть для потомства даже память о месте, где находится подземная пустота. Тарасова муза смело вошла в эту пустоту со своим неугасимым светочем и открыла за собой путь...».
І на цьому високому злеті трапилася тяжка катастрофа: арешт на дніпровській переправі 5 квітня 1847 року і заслання. Під час обшуку Шевченка було знайдено альбом «Три літа». Прочитавши вірші «Сон», «Кавказ», «Великий льох» тощо, влада визнала їх небезпечнішими за будь-які революційні політичні програми. Шевченкові за особистим розпорядженням Миколи І дали найсуворіший вирок — безстрокову солдатчину, щоправда з правом вислуги офіцерського звання і відставки, проте без права писати і малювати.
10 років солдатчини Шевченка в Оренбурзі, Орській і Новопетровській фортецях, коли періоди жорсткого режиму змінювалися відносною свободою, хвороби й злигодні, усупереч всьому не погасили огонь у поетовій душі — він таємно малює, пише вірші в «захалявні книжечки», боліє душею за свою Україну.
Та й слава його не пригасла. Навіть, як твердить О.Гриценко, всеросійська (а не лише українська) популярність Шевченка значно зросла: серед широких читацьких кіл — як народного (сиріч «мужицького») поета-самородка; серед «передової російської громадськості» — як борця-мученика; серед свідомо-української інтелігенції (втім, дуже притихлої після розправи над кирило-мефодіївцями) — як неформального лідера українського культурного руху.
За роки заслання, що закінчилось у 1857 році, публіка не забула Шевченка. Виданий за кошти П.Симиренка «Кобзар» 1860 року мав більший наклад, аніж перші видання — 6 тисяч примірників. Цього ж року за низку офортів рада Академії мистецтв присвоїла Шевченку звання академіка з гравіювання по міді. Наступного року надруковано його «Букварь южнорусский». Поет брав активну участь в заснуванні першого українського журналу «Основи». Але до самої смерті Шевченко не міг отримати дозвіл жити в Україні, хоч прагнув цього всім серцем.
10 березня 1861 р. (за н.ст.) Тарас Шевченко помер. Протягом трьох днів після смерті його тіло перебувало у церкві академії мистецтв. Труну на Смоленське кладовище Санкт-Петербурга несли на руках студенти, а поховали його поруч з академіками, професорами Імператорської академії мистецтв.
Але всі знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі — «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...».
8 травня 1861 року за клопотанням Михайла Лазаревського, домовину викопали, щоб відправити в Україну. Благословляючи Кобзаря в дорогу додому, Пантелеймон Куліш, накривши домовину червоною китайкою, промовив: «З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою та згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай вони із мертвих уст твоїх почують твоє слово безсмертне та нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою!.. Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм дихатимемо вовіки і віки...». Досі ця китайка знаходиться у Музеї Тараса Шевченка в Києві.
Домовину було перенесено на руках через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезено до Москви. Коли ж 18 травня жалобна процесія прибула до Києва, студенти університету Святого Володимира впряглися самі в дроги та повезли труну від залізничного вокзалу набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. З церкви 20 травня 1861 року похоронна процесія рушила в похід до пароплава «Кременчук», щоби ним 22 травня привезти тіло Шевченка до Канева на Чернечу гору.
Таким чином у вітчизняній інтелектуальній традиції реальний Шевченко ще за життя став для своїх сучасників своєрідною іконою попри існуючі, як у кожної живої людини, вади. Пантелеймон Куліш признавався, що Шевченко видавався йому «небесним світильником», а сяйво його духа «було чимсь надприродним». У 1891—1892 pоках «повстала молодь» утворила таємне товариство — Братство Тарасівців. Український письменник, педагог, лексикограф Борис Грінченко твердив, що Шевченко «…перший виразно висловив ідею повної незалежності української яко нації себто дещо зовсім нечуване з уст його попередників, українських письменників… Він був перший українець з правдивою національною свідомістю, і ніхто не пособив так, як він, вироблятися доброму вкраїнському національному світоглядові».
По смерті образ Шевченка як національного пророка, тільки міцнішав, що сприяло самоусвідомленню відроджуваної української нації, яку російський царат сприймав як загрозу. Саме тому в 1914 році було заборонено святкування 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка.
Ленін використав це для агітації проти царського уряду. Шалена популярність Шевченка змусила радянську владу докласти зусиль, щоб зробити його «своїм». Його було включено в обойму «дозволених» українських поетів, а антикріпосницький, антицарський, антипанський дух Кобзаря нещадно експлуатувався. В свідомості радянських людей зусиллями ідеологічних «поводирів» роками закріплювалась думка про Тараса Шевченка як богоборця, атеїста і матеріаліста.
Але вже в шістдесяті роки ХХ століття, коли хрущовська відлига послабила сталінські кайдани, молодь, що «наросла з худеньких матерів / в саду порубанім» (М.Вінграновський), знову звернула свої погляди на Шевченка, перепрочитуючи його. «І виявилося, що сам поет не заборонений, а от деякі його думки про людину, життя, Бога — наче і заборонені…» — згадував громадський діяч Євген Сверстюк, який разом з Аллою Горською та Клубом творчої молоді організував 22 травня 1964 року в київському Жовтневому палаці вечір, присвячений дню перепоховання поета в Україні, після чого почалось закручування гайок компартійними органами та КДБ.
У кінці 80-х років ХХ ст. українці знову перепрочитують слова Шевченка сказані ще у 1845 році:
«Страшно впасти у кайдани,
умирать в неволі;
А ще гірше — спати, спати,
і спати на волі,
І заснути на вік-віки,
і сліду не кинуть ніякого:
Однаково —
Чи жив, чи загинув…»
та піднімаються у боротьбі за унезалежнення своєї держави. Життя Шевченка постає перед українцями живим прикладом того, як можна поступово звільнятися з полону пригніченості, зневіри, комплексу меншовартості і національної депресії. Як зазначив представник «розстріляного відродження», літературознавець Сергій Єфремов, Шевченко — будитель приспаної, а почасти й деформованої психіки українця, все ж «відкрив віко нашої труни, яке опричники Російської імперії забили цвяхами».
У 1987 році на першому Всесоюзному Шевченківському святі «В сім’ї вольній, новій» на Запоріжжі Дмитро Павличко сказав: «Якщо плоть Шевченкова народжена кріпачкою в Моринцях на Черкащині, то його дух народжений і виплеканий хортицькою свободою, запорозькою демократичністю, непокорою і доблестями народного лицарства».
Після 2014 року для українців мотиви загребущості, агресивного ставлення Російської імперії до України, неготовності й небажання прийняти її вільною, розцінення її як загрози поваленню споконвічного деспотизму зазвучали особливо гостро й злободенно. Нового звучання набула поема «Кавказ», де Шевченком проаналізовано справжню сутність та інструменти «русского мира». Сцени ненависницьких випадів щодо України, про які писав поет, стали зрозумілішими не лише українцям, але й всьому цивілізованому світу.
Після 24 лютого 2022 року пророчі слова Шевченка: «Борітеся, поборете, вам Бог помагає!» підтримали в душах українців жагу свободи, упевненість у гідності своєї великої країни. Поет через уста кожного із мучеників нації промовляє до кривдників: «…не втечете /І не сховаєтеся; всюди /Вас найде правда-мста; а люде/ Підстережуть вас» («Осія. Глава XIV»).
Поет знав, що все залежатиме лише від нас, і тому твердив:
«... Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
в сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
незлим тихим словом».
Якщо вам подобається творчість Шевченка, особливо його боротьба з режимом та жадоба до волі, рекомендуємо вам ознайомитися з грою Deathloop gameplay.
Ярослава Різникова